що її професор Волтерз перевіряв у своїй лабораторії. А професор Шляймер, що працював разом зі мною над відкриттям фітостерину в суміші тваринних та рослинних жирів, безперечно, прийшов тепер до певних висновків. На саму лише думку, що за стінами моєї в’язниці невпинно йде напружена робота, а я не маю змоги брати в ній участі, ба навіть нічого про неї не знаю, можна було збожеволіти! А я лежав на підлозі та грався з мухами.
Однак тишу, в якій мені судилося жити, часом порушувано. З перших же днів ув’язнення я чув іноді, нерегулярно, тихеньке обережне вистукування. Як відповідь на нього, звідкілясь долинав ще тихіший, ще обережніший стук. Звичайно те перестукування припиняли погрози наглядача. Коли ж воно вперто тривало далі, наглядач викликав підмогу, і було чути, як когось зашнуровували у пекельну сорочку.
Мені все було ясно. Я давно знав, як, зрештою, і кожен в’язень Сан-Квентіну, що в одиночних камерах сиділо тільки двоє: Ед Морел і Джейк Опенгаймер. Це вони перестукувалися, і за це їх карали.
Код, якого вони вживали, звісно, мав бути дуже простий, а проте я згаяв багато часу, силкуючись добрати до нього ключа. Та коли я врешті второпав той код, він і справді виявився простим, а найпростіше було саме те, що збивало мене з пантелику. Річ у тім, що вони міняли в абетці місце, від якого починався код, – міняли не тільки щодня, а й у кожній розмові, часом навіть серед розмови.
Нарешті, настав день, коли я вловив перші літери їхньої абетки й зрозумів два речення з їхньої розмови, хоч коли вони застукали вдруге, я знову не второпав ні слова. Ось ці два речення:
– Скажи – Еде – що – б – ти – зараз – дав – за – папірець – та – пачку – тютюну? – спитав той, що стукав здалеку.
Я мало не закричав із радощів. Для мене ж відкрився спосіб спілкування, і тепер я не сам! Я напружено прислухався, коли почне вистукувати свою відповідь той, що був ближче, – Ед Морел, як я гадав.
– Згоден – пробути – двадцять – годин – у – пекельній – сорочці – за – пачку – на п’ять – центів…
Наглядач «припинив перестукування.
– Годі, Мореле! – сердито гримнув він.
Сторонній людині може здатись, що довічно ув’язненого в одиночній камері не можна вже нічим скарати, і наглядач не має засобів змусити його до послуху, щоб він не стукав. Проте лишалася ж бо ще пекельна сорочка. Покара голодом і спрагою. Адже людина, замкнена сама в одиночній камері, зовсім безпорадна.
Отже, стук стих, а коли вночі знову почався, я вже нічого не міг збагнути. Умовившись заздалегідь, вони міняли першу літеру своєї абетки. Проте я вже впіймав ключа, і коли через кілька днів вони почали з того порядку літер, що я вже розумів, то я не став гаяти часу на церемонії.
– Здорові! – вистукав я.
– Здоров, незнайомче! – відповів Морел.
– Просимо до гурту, – додав Опенгаймер.
Їм цікаво було довідатись, хто я,
