бачив магічний ліхтар.
– Покажіть йому ще щось, – запропонував батько.
– Тут усе не так, – зітхнув я, розглядаючи фотографію, яку мені простяг місіонер. – Усе змінилося, крім оцієї гори та інших горбів. Ось тут мала б бути дорога, а там вище – садки, дерева й хати за високими мурами. А тут, з другого боку, ущелини в скелях, де звичайно ховали небіжчиків. Ви бачите це місце? Тут вони кидали на людей каміння і вбивали їх на смерть. Я сам цього не бачив. Мені про це лиш розповідали.
– А гора? – запитав місіонер, показуючи на середину фотографії. – Як вона зветься?
Я похитав головою.
– Ніяк не зветься. Там убивали людей. Я бачив не раз.
– З цим, що він каже, тепер згодні більшість авторитетів, – задоволено пояснив місіонер. – Це гора Голгофа[7]. Череповище. А може, її названо так тому, що вона скидається на череп.
Гляньте, вона таки схожа на череп. Тут розп’яли… – Він замовк і звернувся до мене: – Кого тут розп’яли, юний мудрагелю?
Скажи нам, що ти ще бачиш?
І я справді бачив. Батько потім оповідав, що очі мені аж рогом лізли. Але я затявся й уперто хитав головою.
– Я не скажу, бо ви смієтеся з мене. Я бачив, як там гинула сила-силенна людей. Вони прибивали їх цвяхами і гаяли на це багато часу. Я бачив… Але не скажу. Я не брешу. Спитайте тата й маму, чи я коли брехав! Вони б з мене шкуру здерли. Самі спитайте.
І я вже не сказав ні слова, хоч як місіонер заохочував мене фотографіями. Від спогадів-картин мені паморочилась голова. Слова тиснулись на язик, але я вперто мовчав.
– З нього має вийти великий знавець Біблії, – сказав місіонер моїм батькам після того, як я поцілував їх на добраніч і пішов спати. – Або з такою уявою він стане знаменитим письменником.
Ось доказ, що пророцтва не збуваються. Я сиджу тут, у відділенні для вбивць, і пишу ці рядки в останні свої дні – себто, в останні дні Дерела Стендінга, бо його скоро виведуть звідси, почеплять мотуз на шию і спробують кинути у вічну темряву. І я всміхаюся сам до себе: я не став ні знавцем Біблії, ні письменником. Навпаки, поки мене не поховали в темниці на півдесятка років, я був зовсім не тим, що мені пророкував місіонер. Я був знавець сільського господарства, професор агрономії, майстер знижувати непродуктивні витрати сили, майстер поліпшувати рільництво, лабораторний учений, що обов’язково вимагає точності і перевірених під мікроскопом фактів.
І ось тепер, цього теплого надвечір’я, я сиджу у відділенні для вбивць і, переставши писати свої спогади, прислухаюсь, як у сонному повітрі дзижчать мухи, як півголосом розмовляють мої сусіди – Джосіфес Джексон, негр-убивця, праворуч, та італієць Бамбеччо, теж убивця, в камері ліворуч. Крізь грати вони кажуть один одному, що свіжі рани добре змащувати пережованим тютюном.
Я тримаю у випростаній руці авторучку і, згадавши, що колись інші мої руки тримали отак гусяче перо або грифель, думаю, чи той місіонер у дитинстві також бачив притлумлений відблиск сяйва й спізнав миттєве щастя міжзоряних блукань?
Та вернуся
Голгофа – місце страти злочинців у давньому Єрусалимі; тут нібито розіп’ято Ісуса Христа.
