хор – веселої на перепочинок. За полечкою – «У сусіда хата біла», за краков'яком – «Ой що ж то за шум учинився».
І навколо діжі кружляли та вибивали спочатку дружки з боярами, потім – вся молодь, а там вдарили лихом об землю й старші – вже ген пізніше, коли сонце сіло за Черепанову гору, запав смерк і в широкому небі над Печерськом засвітилися рясні та огнисті весняні зірки.
Звичайно, перед тим як піти і собі в танець, старше покоління хвацько, в надміру швидкому темпі, відспівало двоголосим хором «Кинем об землю лихом, журбою».
А коли старше покоління в танці притомилось, то полилися – в надміру повільному темпі – і традиційне: «Не осенний мелкий дождичек» та «Реве та стогне Дніпр широкий».
Гуляли це не загорьовані трударі, не жителі нужденних халуп на бідацькій приміській околиці, а безжурні володарі всього рухомого і нерухомого добра на землі.
І, мабуть, тільки на балконі четвертого поверху мавританського будинку не було тієї ночі гульні.
Старий доктор Драгомирецький стояв високо над усіма, ухопившися за голову. Завтра о восьмій – вранішній обхід лікарні, а він досі, запівніч, не міг заснути. Він вже пив валер'янку, нюхав солі – нічого не допомогло. Хіба заснеш, коли на десять кварталів такий гармидер і ґвалт? Яке неподобство, яке кричуще порушення правил додержання громадського супокою і тиші! Ні, ні! – цього модного тепер солоденького запобігання перед плебсом доктор Драгомирецький ніяк не сприймав. Хоча, певна річ, і великопанську зневагу до народних низів і, тим паче, утискування їх, доктор теж категорично засуджував.
А втім, доктор Драгомирецький мусив бути чесним з собою. Один раз за життя – було то, певна річ, ще замолоду – і йому довелося ввійти в тісне зіткнення з простолюдином, відбути, так би мовити, місію ходіння в народ. І якої тяжкої кари зазнали за це і він сам, і… народ. Навіть згадувати прикро, але – що поробиш: мусиш пригадати – почуття нещадного самокритицизму зобов'язує до того.
Був тоді Гервазій Оникійович ще тільки гімназистом четвертого класу, жив з покійними батьками на Солом'янці і захоплювався Луї Буссенаром, Луї Жаколіо та Майн Рідом. А в тому ж подвір'ї в підвалі проживав – прізвища тепер доктору Драгомирецькому вже не пригадати – шустрий та метикуватий хлопчина, на ймення Василько. Гімназист Гервазій, – відчуваючи себе культуртрегером, – читав Василькові і «Вершника без голови», і «Останнього з могікан». По правді, можливо, то й були найкращі хвилини в цілому житті Гервазія Оникійовича. Хлопці мріяли вдвох – захоплювались, жахались, заздрили, неначе зазнавали разом з героями книг усіх надзвичайних пригод у преріях і пампасах: скакали на мустангах, кидали ласо й бумеранги, стріляли з вінчестерів, навіть знімали томагавками скальпи. Словом, вирішено було твердо: тікати на привільне життя в Америку, в країну «Великих озер». І втекли… Що вийшло з того? В Боярці їх зняли з поїзда, Василька батько відшмагав ременем – такий жах, така некультурність і дикунство цих простих людей! А Гервазієві – не купили
