с Волги-матушки широкой». То співали студенти університету, і вони справді щойно прибули з Волги, з міста Саратова, куди першого року війни, під загрозою прориву австро-німецької армії на Київ, університет був евакуйований. Повернувшися тепер, після революції, – не тому, що загроза прориву відпала, а тому, що революція поламала всі плани, дислокації та норми царського часу, – студенти зібралися в мурах своєї альма-матер на бучне свято і, захоплені безмежними перспективами революційного прийдешнього, з особливим захватом та смаком приспівували: «Первый тост – за наш народ, за святой девиз – вперед!»
А за Галицьким базаром, на далекій Шулявці, де й на електрику ще не спромоглись, а світили, шиплячи та пахкаючи проти поривів вітру, газокалильні ліхтарі – «чудо двадцятого віку», – в цю пізню пору аж луна з виляском йшла від веселих музик із присвистом та притоптуванням закаблуків у танцю. Награвалося «Сім сорок». То парикмахер Мунька з кумедним по паспорту прізвищем Барон і семінарист Наркис Уведенський щойно закрили чергове засідання «клубу київських анархістів» і розходилися по домівках. З ними була й Поля Каракута – дівчина первісної вроди, з двома довгими русими косами і трагічними очима: через цю писану вроду та оці русі коси і звів її блискучий офіцер-аристократ, ад'ютант самого командуючого Київським прифронтовим військовим округом. З тої пори і закостенів у погляді Каракутиних очей трагічний вираз, з тої пори, знічев'я, і почала вона відвідувати кіносеанси та танці до ранку в клубі «Мать-анархія». Мунька Барон і Наркис Уведенський накинули на красуню оком і поклали собі виховати з неї першу в Києві дівчину-анархістку.
Не спав іще, як і завжди під цю пору, і садок «Шато де флер» – на схилах Дніпра. В шантані «Шато» в прокуреній, задимленій залі бряжчали виделки, дзвеніли келихи, хлопали корки від шампанського. Прапорщики та корнети, у яких фронтові відпустки давно вже прострочено, – бліді з перепою, з очима, несамовитими після «марафету», – вп'ялися поглядом в невеличку естраду. На естраді, на великому барабані, в коротенькій серпанковій спідничці, танцювала матчиш прославлена по всіх київських злачних місцях «Матильда». В рефрені вона приспівувала «Смотрите здесь, смотрите там, – нравится ли это вам?» – і підкидала притому спідничку то спереду, то ззаду. П'яні прапорщики та корнети одчайдушно підхоплювали – «Моя мама-шансонетка по ночам не спит» і від повноти почувань пострілювали з пістолетів у електричні лампочки на жирандолях. За розбиту лампочку дописувалось у рахунку полтиник, за постріл – з огляду на військовий час – штрафу двадцять п'ять карбованців.
В цей же час у невеличкому, але комфортабельному особнячку на розі Караваївської та Кузнечної, в резиденції редактора київської чорносотенної газети «Киевлянин» і глави монархічного клубу «Двоглавий орел» та погромної організації «Михаїла-архангела» Шульгіна, – того самого, що умовляв царя Миколу Другого зректись престолу на користь брата свого, Михаїла, – вікна були щільно зачинені і віконниці взято на прогоничі. Та чуйне вухо однаково могло
