принц поспішив мовити втішно:
– Втім, не зважай на останні мої слова, хробачок: старше покоління завжди не вдоволене молодшим. Так було й буде, доки стоятиме цей світ. Коли ти підростеш, змужнієш, а потім посивієш – либонь, згадаєш слова старого Магістра.
– Мабуть, що так, – погодився Пауль, зітхнувши.
– А тепер скажи-но… після вічності очікування довжиною в цілий рік скажи: який ще вихід з вашої безвихідної ситуації міг би ти знайти?
– Не знаю, Ваша милосте, – щиро зізнався юнак.
– Так, нещирості у твоєму голосі не відчувається, – кивнув граф, – і це означає, що ти, слава Богу, кращий за одного мого давнього знайомого, котрий своєю безглуздою поведінкою, щирим бажанням зробити кар'єру, прислужившись недостойному володарю, загнав у повну безвихідь і кохану мою Хелену, і мене… – Великий Магістр помовчав, потім закінчив фразу: – Та й себе самого, зрештою, теж. Бо після його негідного вчинку всі ми, всі троє – і він, і я, і Хелена – змушені були діяти так, як діяли. Змушені були жити… і вмирати також!
Осінь 1708 року від Р. X., неподалік Батурина
Холодний листопадовий вітер так і намагається зірвати лахміття, яке й без того ледь прикриває дівоче тіло. А може, це хваткі руки безсоромних московських солдатів?! Богородице, заступнице наша, за що такий ганебний сором?!
За що?!
Мовчить небо, не відповідає, тільки тихесенько огризається далеким громом.
Громом?! Гроза – у листопаді?! Воістину, змішалися пори року, і навіть небо готове впасти на грішну землю, щоб поховати цей божевільний світ…
І її, нещасну, разом зі світом…
А може, це і є відповідь?.. От якби зараз та й вибухнула справжня гроза – така, немовби знов повернулась середина літа! І впали б із неба могутні Божі блискавки, і спопелили б її, нещасну, разом з цими клятими катами!!!
– Ого! Ермилов, слыхал? Наши пушки бьют!
– А как же, знамо дело, не глухой… Во сейчас зададут они им жару!
– Попомнят, как супротив нас соваться.
І слідом за чужинською мовою – регіт, ненависний регіт мучителів, що переходить у самовдоволене п'яне гикання.
Ні, то не грім серед похмурого осіннього неба – то артилерія московитів. А їхній безсоромний сміх – вірна ознака, що ніхто не прийде визволити її, нещасну. Бо нема кому: якщо загін сміливців і поспішав на допомогу, то потрапив у ворожу засідку й зараз, мабуть, накиває п'ятами, розбитий наголову, розстріляний гарматами, рушницями та пістолями.
І знову – біль, рани, смерть…
Пресвята Діво, за що?!
– Ну что, казак?
– Та чого там… Та хоч би і тут – яка, зрештою, різниця…
– Эй, казак! Ты б это… по-нашему бы гуторил, что ли!..
– А ви що – хіба по-моєму не розумієте?
– Ты мне смотри, разумом в харю не тыкай! Я те!..
– Ну добре, добре… Буду по-вашому, по-московскому. Я умею.
– Вот хотя бы так. А то, понимаешь – «хиба» да хлеба… Чего хлебало разинул?! Ворона!..
І
