питаю?
– Правда. Але ж ти сам читав його – там немає жодного слова про те, куди він збирався їхати.
– А на словах тобі хіба нічого не передавав?
– Ні. Писав лише, що, виконавши гетьманське доручення, на зворотному шляху заверне до Батурина. От я й чекала там…
– Але ж ти перевдяглася! То може, ти зовсім не від мене у такий спосіб ховалась, а Степанові знак якийсь подавала?!
– Кажу ж: не хотіла вирізнятися з юрби інших нещасних, яких твої товариші-московити різали, немов отару безсловесних овець.
– Навіщо?
– Бо краще лягти у сиру землю разом з усіма, ніж жити з ганьбою. Якби я не вбралась у лахміття, мене б убили не так скоро, як інших.
– Тобі й без того подарували цілий тиждень життя.
– Бо мене угледів ти, шуліко.
– Ні – бо ти Степанового листа зберегла! А треба було знищити.
– Зі словами коханого на серці й помирати легше.
– А я тобі хіба не любий?
– Ні.
– Зовсім?
Гелена з презирством відвернулася.
– Диви не прогадай! Одне твоє слово – і врятуєшся.
– Яке це слово: про те, куди подався мій любий Степан, – або про те, що ти мені все-таки любий?
Іван поглянув на дівчину з надією, що несподівано спалахнула у серці, й невиразно промимрив:
– Я щось неодмінно придумаю – одне твоє слово!..
Та в очах Гелени не було нічого, крім презирства:
– Ні, Йване, навіть не сподівайся. Я кохаю лише свого Степана і не зраджу ні його, ані себе. Де його знайти, не скажу. Бо не знаю. А якби навіть знала, то нізащо б у світі не сказала! А так кажу: шукай вітру в полі – таке моє слово! Тебе ж зневажаю як останнього пацюка. Що ж до московитів, то це вовки люті: вони не випускають свою здобич. Мене не випустять, тебе не випустять теж. Смерть твоя недалечка, ти це знай, Іванчику, – просто знай… і живи з цим далі… якщо тільки зможеш жити!
– Гелено!..
– Коли зараз мені судилося вмерти – помру: мабуть, така моя нещаслива доля. І краще померти, аніж хоч би слово ще мовити…
Відвернулася Гелена, міцно замружившись. І хтозна, які картини проносились перед її внутрішнім поглядом. Іван же очікував, що вона порушить мовчанку, – але марно!
Тут нарешті й московити з пагорка озвалися:
– Ну что, казак, призналась она, где искать гетманского посланца? Аль полтыщи червонцев тебе и не нужны вовсе?..
Похнюпився Іван і сказав лише:
– Нет, не созналася… Делайте с нею, что хотите, бо со мною и говорить больше не сбирается.
– Эх, казак, казак, – один з московитів хвацько підкрутив вуса, – да знаешь ли ты… да и она знает ли, что мои солдатики сей же час с ней сделают, ежели она языка своего поганого не развяжет?! Да я прикажу токмо…
– От и наказывай солдатам своим, бо мне с нею не сладить, – сумовито зітхнув Іван.
– Потому
