Хоча він, як ти знаєш, майстер на всю голову! Злі казки вимотують мене. Після них я здаюся собі млявою квіточкою. У мені прокидається каламутна віра в Бабу-Ягу. Вона не існує, але вона все-таки є. Вона живе у мене в голові. І Дід Мороз теж.
– Ти віриш у нього?
– До нас у танцювальний гурток Дід Мороз прийшов аж ніяк не справжній, зате Снігуронька була справжня, хоча ми знали, що вона – дочка нашої вчительки танців.
– Культура за великим рахунком – це щеплення. Чим страшніше в казці про Білосніжку, тим легше в житті! Саме це мав на увазі генералісимус Суворов, – повчально кивнула Рожева Миша.
– Так, страх – наш захисник.
– Ти суперечиш собі. Лаєш страшні казки, але вважаєш страх захисником. Де логіка?
– Я сповнена суперечностей, – погодилася я. – А життя тому й життя, що кишить суперечностями, як і я. Страх – це друг і ворог будь-якої дівчинки. Але дорослі заганяють нас, дітей, до дитячого гето, де годують солодкими цукерками добра.
– Дитяче гето – це вірно, – підтвердила Миша.
– Коли я була ще зовсім новонародженою, – розповіла я Рожевій Миші, – я страшенно боялася купатися. Одного разу мама доручила татові викупати мене у великій ванні. Тато підтримував мене за потилицю, а я дриґала ніжками, щоб йому сподобатися і показати, що я нічого не боюся. Він мене соромився! Він боявся дивитися на моє тіло! Але я щосили дивилася йому в очі і просила очима мене не втопити. Я страшенно боялася потонути. Тато заглянув мені в очі й сполошився! Руки в нього затремтіли…
– Лєно! – закричав він панічним голосом. – Я її боюся! Маруся просить мене, щоб я її випадково не втопив! Де це бачено!
– Ну ти у мене дурень! – крикнула мама у відповідь.
– «Ти у мене дурень» – це так мило! – зітхнула я, і ми разом з Рожевою Мишою зворушилися цими словами.
Я вибігла на газон, щоб Рожева Миша побігала по травичці. Ми стали з нею бігати наввипередки. У сад через задню хвіртку увійшли, тримаючись за руки, мама з татом у білих халатах. Вони поверталися з моря. Мені здалося, що вони знову щасливі.
– Я впевнена, – швидко прошепотіла я Рожевій Миші перед тим, як кинутися в обійми батькам, – що мама з татом, зрештою, помиряться!
– Ну, як поживає твоя Миша? – запитав тато.
– Вона говорить зі мною про дитячі страхи!
– Оце так! – не повірила мама. – Ти вже вибрала для неї ім’я?
– Її звуть Рожева Миша.
– Стисло та ясно! – схвалив тато.
– Ви помирились? – запитала я.
– Так ми і не сварилися, – мама перезирнулася з татом. – Ми купалися!
– Брешете! – крикнула я. – Як вам не соромно! Хто кидався тарілками з раннього ранку?
– Тарілками? – здивувалася мама. – Якими тарілками?
– Синіми. Із золотою облямівкою!
Я дивилася на них, як учителька на школярів, що провинилися.
– Так, вірно, розбилася одна тарілочка… – зізнався тато. – Але це не ми.
– Це хтось із гостей, – відводячи
