«Останню літню рожу».
Нарешті ввійшов Самюель, але не з ключами, а з папірцем для мене. Я зніяковів і ледве надів окуляри, почуваючи, що похмурий погляд сищика невідступно стежить за мною. На папірці рукою міледі було написано кілька рядків олівцем. Вона повідомляла мені, що міс Речел рішуче відмовилась показати свій гардероб. Коли міледі спитала її чому, вона залилася сльозами. Після повторного запитання вона вигукнула: «Тому, що не хочу, от і все. Тільки через мій труп ви зможете досягти своєї мети, не інакше». Я зрозумів небажання міледі зустрітися із сищиком Каффом після такої відповіді її доньки. Якби я був не занадто старий для милої юнацької соромливості, я почервонів би від однієї думки, що повинен глянути йому в очі.
– Звістка про ключі міс Веріндер? – спитав сищик.
– Панночка не згодна на обшук свого гардероба.
– А! – сказав сищик.
Голос його не був підпорядкований такій досконалій дисципліні, як його обличчя. Він промовив «А!» тоном людини, яка почула те, що сподівалась почути. Він і розсердив, і злякав мене – не можу пояснити чому, але це було так.
– Від обшуку доведеться відмовитись? – спитав я.
– Так, – відповів сержант, – від обшуку мусимо відмовитись, тому що ваша панночка не погодилась на нього, як інші. Ми повинні оглянути весь одяг у домі або зовсім цього не робити. Пошліть чемодан містера Еблуайта в Лондон з першим же поїздом, а книгу запису білизни поверніть з моїм шануванням і вдячністю служниці, яка принесла її.
Він поклав книгу на стіл і, вийнявши складаний ніж, почав зрізувати свої нігті.
– А ви, здається, не дуже розчарувались? – спитав я.
– Так, – відповів сищик Кафф, – не дуже.
Я постарався викликати його на відверту розмову.
– І чому це міс Речел стає вам на перешкоді? – спитав я. – Адже її інтереси вимагають, щоб вона вам допомагала.
– Почекайте трохи, містере Беттередж, почекайте.
Голови, кмітливіші від моєї, зрозуміли б смисл його слів.
Або людина, менш віддана Речел, ніж я, побачила б, куди він хилить. Жах, що його міледі відчувала перед сищиком, напевно, означав (як я зрозумів уже згодом), що вона (як говориться у Біблії) «неясно розрізняла», куди він хилить. А я цього тоді ще не розумів – от і все.
– Що ж тепер робити? – спитав я.
Сищик Кафф кінчив «манікюр», подивився на свої нігті з меланхолійним інтересом і сховав складаний ніж.
– Ходімо в сад, – сказав він, – і подивимось на троянди.
Розділ XIV
Найближчий шлях з кабінету міледі в сад вів через відомий уже нам чагарник. Щоб вам був зрозумілішим дальший хід подій, я повинен додати, що стежка в чагарнику була місцем улюбленої прогулянки містера Френкліна. Коли він зникав з дому і його ніде не могли відшукати, ми звичайно знаходили його тут.
Треба признатися, читачу, що я досить затятий. Чим упертіше сищик Кафф приховував від мене свої думки, тим
