герцога – звіт, якого він не скінчив і досі.
Ось, дякувати Богові, й розповів про це. Ні вам, ні мені не слід ламати голову щодо містера Блека-старшого. Облишимо його з його герцогством і звернімось до алмаза.
Алмаз повертає нас до містера Френкліна, якому судилось найневиннішим чином внести цей нещасний камінь у наш будинок.
Наш славний хлопчина не забув про нас, коли поїхав за кордон. Час від часу він писав – іноді міледі, іноді міс Речел, а іноді й мені. Перед своїм від’їздом позичив у мене моток вірьовки, складаний ніж на чотири леза і сім шилінгів, шість пенсів, яких я назад не одержав і не сподіваюсь одержати. Його листи до мене стосувались, головним чином, нових позичок; проте я чув від міледі, як він поживав за кордоном з того часу, як став дорослим. Навчившись того, чого могли навчити його німецькі заклади, він поїхав до Франції, а потім в Італію; там зробили його універсальним генієм, наскільки я міг зрозуміти. Він трохи віршував, трохи малював, трохи співав, грав і писав музику, – запозичуючи, як я підозрюю, в усіх цих випадках так само, як він позичав у мене. Багатство його матері (сімсот фунтів на рік) дісталось йому, коли він став повнолітнім, і пройшло між його пальців, мов крізь решето. Чим більше було в нього грошей, тим більше він їх потребував; у кишені ж у містера Френкліна була дірка, яку ніколи не можна було зашити. Його веселість і невимушеність манер сприяли тому, що його скрізь охоче приймали. Він жив то тут то там, і скрізь адреса його (як він сам її давав) була: «Поштамт, Європа – до запитання». Двічі він хотів повернутися в Англію і побачитися з нами, і двічі (пробачте на цім слові) якась негідниця клята затримувала його. Третя спроба вдалась, як вам уже відомо з тих слів, що міледі сказала мені. В четвер двадцять п’ятого травня ми вперше побачимо, яким став наш милий хлопчик після того, як він виріс і перетворився в мужчину. Він був доброго роду, мав мужній характер, і було йому, за нашими розрахунками, двадцять п’ять років. Тепер ви знаєте містера Френкліна стільки ж, скільки і я до його приїзду до нас.
У четвер стояла чудова літня погода, і міледі з міс Речел, не сподіваючись на приїзд містера Френкліна раніш як на обід, поїхали снідати до своїх друзів по сусідству.
Коли вони поїхали, я пішов оглянути спальню, приготовлену для нашого гостя, і побачив, що все там гаразд. Потім, бувши не тільки дворецьким, а й буфетником міледі (за моїм власним проханням, бо, бачите, мені було неприємно, щоб хтось інший володів ключами від винарні покійного сера Джона), тож потім, кажу, я вийняв наш знаменитий латурський кларет і поставив його зігрітися до обіду на теплому літньому сонечку. Вирішив і сам посидіти на теплому сонечку, бо якщо це добре для старого кларета, то добре і для старих кісток; я взяв своє крісло, щоб вийти на подвір’я, коли мене спинив звук тихого барабанного дробу, що залунав з тераси перед покоями міледі.
Обійшовши навколо тераси, я побачив трьох темношкірих індусів у білому полотняному вбранні, які дивились на будинок.
Коли
