при вході наткнувся на актуарія карного суду Іґнаци Зайончковського: почувши галас, Зайончковський вийшов дізнатися, що трапилося.
– Що за непорядок, холера б вас побрала! – гаркнув на коменданта.
– Холера, вашмосць… – белькнув жандарм.
– Що, що?
– Там семінаристи, вони викрикують, що в місті зараза…
– Розігнати! Виклич допомогу!
Актуарій стривожився. І не через пошесть. Що в місті є вже смертні випадки, про це давно відомо: назначено службу – лікарів, грабарів. Трупи наказано вивозити на заміський цвинтар, заливати карболом ями, а помешкання, звідки винесли мертвого, засипати вапном. Зайончковський побоявся гніву губернатора, який зволив нині бути на балу-маскараді в касино Гехта.
Грала музика. Леґіонери в наполеонівських мундирах, цивільні кавалери в чудернацьких масках водили дам, одягнутих у єдвабні й газові сукні; дами мали маски тільки на очах, щоб не приховувати своєї зваби, і щасливий був той кавалер, якому партнерка дозволяла зняти з його обличчя лик мурина, розбійника, диявола або тигра.
У крайній ложі його ексцеленція віддихувався після невпинного стрибання через шнурок. Граф Едмунд Ржевуський проходжувався у фойє з індійським князем Соломоном Бальзаміном і запрошував його відвідати Підгорецький замок: затишність, терасові сади, дрімучий ліс довкола нагадають князеві Аракан – просив поїхати таки сьогодні. Барон Йов’яльський спав у ложі, а дочки і зяті танцювали. Губернатор Лобковіц брав з таці, піднесеної лакеєм, келих з вином і одним вухом прислухався до галасу, що глухо бився у вікна знадвору. Поруч з губернатором невідступно стояв директор поліції Леопольд Захер-Мазох.
Іґнаци Зайончковський підійшов до директора, нахилився до нього, той вислухав, примружуючи єдине око, потім повернув голову до губернатора.
– Перший холерний бунт, – прошепотів директор.
– Що ви пропонуєте? – обличчя губернатора було стривожене.
– Для початку закрити людні заклади.
– Усі?
– Для чого? Ті, де брудно. А брудно там, де збирається чернь. І хай його ексцеленція митрополит розпорядиться завтра припинити заняття в семінарії – хоча б на місяць. А питомців розігнати по селах. То звідти йде мор, до речі, всілякий…
– Дійте, – мовив губернатор. – А музика нехай грає, хай сьогодні ніхто ні про що не дізнається.
Галас за вікном стих, панство забавлялося.
Анну Кавецьку вів у полонезі леґіонер без маски. Він заглядав їй в очі, закриті маскою, і шепотів про кохання віршем:
Tajemniczy ogień czuję,
Ogień, co duszę przejmuje.27
Анна зупинилася в танці, зняла з очей маску, відкинула хвилю каштанового волосся на плече.
– Ви говорите словами Северина Гощинського… – сказала, дивлячись мимо обличчя леґіонера. – А чи знаєте такого його вірша: «Wy, obskurańci, wy, arystokraci, co zasłonieni,
Таємничий вогонь відчуваю, вогонь, що душу проймає (
