пісень, а він їх записував, щоб не забути, – бо шкода було, адже другий раз такої самої, може, більше й не почує.
Тих пісень – батярських, жартівливих і таких, що сльозу витискали, – записав тьму-тьмущу, коло десятка зошитів. Якось після злодійської вилазки на Голоско Міхал відпочивав у своїх сутеринах на Клепарові – знімав підвальну кімнату в базарної сидухи. Вилазка не вдалася, треба було накивати п’ятами і надовго затягнути на останню дірку пояс. У великій нудьзі він розгорнув ті зошити, промугикав, лежачи на ліжку, усі записані пісні – смішні, батярські і жалісливі, і з них, несподівано для нього самого, зринула постать дівчини, що втратила жениха, якого забрали в рекрути, та дівчина пішла гуляти по шинках та кав’ярнях, багатьом потіхою стала, а коли жених, дезертирувавши з війська, навідався до неї вночі, вона вже була передміською шльондрою.
Отож тоді, затягнувши пояса, він подібними до пісень віршами написав свою «Ганнусю з Погулянки», і здалася вона йому не гіршою, ніж «Сирена з Дністра» з її придуркуватим Тереферцієм – Сухоровський не пропускав жодної вистави в театрі і своїх хлопаків теж деколи брав з собою.
Поліція нюшкувала по Замарстинові й Клепарові після надто зачастілих нічних грабунків, намацала підвал Сухоровського, зробила обшук, але нічого не знайшла, а Міхалові шеврони поховалися хто зна й де. Промисел припинився, а їсти щось треба було, то пішов Сухоровський із своєю п’єсою, польсько-русинською мішаниною писаною, до самого директора театру Камінського; той прочитав її й купив за п’ятдесят ринських з правом одного процента від проданих квитків. Це порятувало на якийсь час Сухоровського і його компанію, шеврони похвалили за це отамана, а потім самі злодії не були з того раді, бо Міхал усе рідше задумував нічні вилазки на щедрі грабунки, а про денні – на базарах – уже й слухати не хотів; спаскудився отаман тим дурним театром, розпродував бльочки на Хорунщизні та Льоншанівці, а волоцюги без нього були геть безпорадні.
Сухоровський сидів у кріслі, дивився на заставлену декораціями сцену, де нині мало відбутися таке миле глядачам і йому самому дійство, і відчув у серці велике вдоволення, що зробив це, що трохи дав замореним роботою людям інакшої недільної втіхи, ніж горілка і вино; сам же тієї втіхи не мав ніколи або ж збирав тільки крихти – від інших; таке було його життя, що хоч сядь та й плач, а тепер, через цю кляту холеру, ще гірше буде.
Не хотів нічого згадувати, ні за чим не жалів, хіба тільки за тим, що довго або й ніколи вже не сидітиме тут, у цьому кріслі в передньому ряді, і аж тепер утямив, що тільки цьому ґмахові35, який називається театром, належала вся його душа, а все інше було побічне і марне.
І чого ж то так? Чого – так?.. Адже життя починалося зовсім інакше – і, може, я був би нині не гіршим, ніж Фредро, а таки не гіршим, Фредро знає тільки аристократів, а я і панство знаю, і простолюд.
Ні, таки нічого не хотів згадувати. Завтра йому за нинішню ґранду надінуть бранзолети; не могли впіймати його на ділі, всиплять
Будинкові (
