товариством, – цю історію Джек витрусив з одного басиста, спійманого на гарячому. Він одягнувся, побризкався парфумами «Щасливий тигр» і рушив у Беверлі-Гіллз.
Гулянка була в самому розпалі: задній двір площею в цілий акр заставлено навісами. Дітлахи з коледжу паркували свої автомобілі, на величезних тарілках – яловича вирізка, шинка, індичка. Офіціанти обносили гостей закусками, посеред двору височіла величезна різдвяна ялинка, сіяв дрібний дощик. Гості їли з паперових тарілок; галявину освітлювали газові ліхтарі. Джек приїхав вчасно й тепер пробирався крізь натовп.
Велтон Морроу підвів його до перших слухачів – групи юристів з окружного суду. Джек почав шпарити казочки: про те, як Чарлі Паркер намагався купити його мовчання, підклавши під нього повію-мулатку; як він розколов Шапіро – педика з команди Мікі Коена, який штовхав амілнітрит стриптизерам-трансвеститам у гей-барі, але Джек Вінсеннс з усім розібрався, він туди прийшов і самотужки заарештував цілу армію здорованів, що з’явилися на конкурс двійників Ріти Гейворт. Лунають оплески, Джек кланяється. Біля ялинки він бачить Джоан Морроу: вона одна, і їй, здається, нудно.
Він підійшов до неї.
– З Різдвом тебе, Джеку, – привіталася вона.
Висока, струнка, тридцять один рік, може, тридцять два. Ані чоловіка, ані роботи. Більшу частину свого часу вона просто нудьгувала.
– Здрастуй, Джоан.
– Привіт. Я читала сьогодні про тебе в газетах. Ти когось там заарештував.
– А, дрібниці.
– Який ти скромний! – засміялася Джоан. – І що з ними тепер буде? З цим Роком якось-там-його-прізвище і з дівчиною?
– Дівчинці – дев’яносто днів, Роквелл може сісти на рік. Нехай наймуть твого тата, він їх витягне.
– А тобі їх не шкода?
– Я сподіваюся, вони визнають свою провину і заощадять мені цілий робочий день, аби не довелося туди їхати. І ще сподіваюся, цей випадок змусить їх задуматися.
– Я одного разу курила марихуану, у коледжі. Потім страшно закортіло їсти, і я зжерла цілу коробку печива, а потім мене знудило. Скажи, ти б мене за це не заарештував?
– Ти що, таку красуню – нізащо!
– А між тим, мені настільки нудно, що я би, може, спробувала ще раз.
Він вирішив закинути вудку.
– Джоан, а як у тебе із особистим життям?
– Ніяк. До речі, знаєш поліцейського на ім’я Едмунд Екслі? Високий, у таких симпатичних окулярах. Син Престона Екслі.
Аякже! Правильний Едді, герой війни із шилом у задниці.
– Я знаю, хто він такий, але ми не надто близько знайомі.
– Він дуже милий, чи не так? Я з ним познайомилася вчора на вечорі у його батька.
– Хлопчики-мажори – це не мій профіль. Але знаю я одного дуже пристойного чоловіка, якому ти подобаєшся.
– Навіть так? І хто ж це?
– Його
