влетіла на Журавчине подвір'я, розполохавши курей, котрі настороженою вервечкою чалилися до дверей хлівця, аби позлітати на сідала. Телиця майнула по двору, довгий, вивезькании у глеї та кізяках налигач волочився за нею, вона на нього раз по раз наступала й спотикалася, за телицею бігла дівчина чи молодиця й розпачливо гукала: «А бодай би тебе вовки з'їли! А щоб ти була здохла до вечора!», на що Сидір зауважив: «Уже вечір», і заробив: «І ти разом з нею, поміг би краще». Телиця саме крутнулася біля Сидора, й він хапонув її за хвоста, й вона на мить уклякла, стояла, розчепіривши ноги та вибалушивши очі. И поки отямилася, Сидір перехопив її за невеликі роги, вивернув убік голову. Телиця висолопила язика, з якого павутиною потекла слина.
– Голову скрутиш, убійнику…
– Просила ж, щоб перейняв…
– Не так же…
Сидір підібрав налигача, потягнув телицю за собою. Вона пішла не опираючись. Сидір перевів її через вулицю, завів у двір і прив'язав до ясел. Подивився на руки, які були геть у грязюці та гнояці, далі глипнув на хазяйку телиці, мовляв, через тебе це. Глипнув ще раз: що за потороча? Невисокого зросту, з міцними литками (спідниця підкасана), на самі очі з'їхала ряба хустка, ще й якась темна пасмуга через обидві щоки.
І враз – один помах рук – і пасмуга витерта рукавом, хустка зсунута на місце, тільки густе русяве пасмо лишилося на чолі, й неначе з-під хмари засяяло кругле сонечко – рум'янощоке дівоче обличчя з ніяково розсміяними очима. Ще й дві ямочки на щоках. Тепер вже Сидір лупав баньками, таким несподіваним було це перетворення. Дівчина подивилася на Сидорові руки і, кинувши: «Я зараз», зникла в сінях, а по хвилі вибігла звідти з цеберкою води та корцем. Сидір мив руки, а сам зацікавлено й трохи нервово косував на дівчину… така вона була ладненька, кругленька, така туга. Трішки нітилася, трішки червоніла, але не вельми: мала сміливі барвінкові очі й тонкі, які не пасували до круглого, наче соняшник, обличчя, чутливі губи. Ті губи дратували Сидора.
– Як дременула по городах, – виправдовувалася дівчина. – Трохи не з ополудня ганяюся… Через неї до колодки спізнилася.
– А де… у вас вечорниці?
– Он там, за Паращенками… Це наші дівчата виводять, – і в самої голос медянистий, співучий.
Десь не дуже зоддалік долітало: «Ой гай, мати, ой гай, мати, ой гай зелененький».
– То йди.
– Поки вберуся – стемніє…
– Я проведу.
– Ов-ва! Провожатий знайшовся. – И за мить: – А не побоїшся?
– Кого? Тебе?
– Наших парубків… Та це я так… Зі мною вони тебе не зачеплять. Я скажу, чий ти…
– А ти знаєш, чий я? – глузливо запитав Сидір.
– Ну… Журавчин.
– А ти ж чия?
– Мамина, – відказала, як проспівала.
– Звати тебе як?
– Груня. – Груня покусувала губку. Мабуть, вагалася. – Зачекай, я перевдягнуся, – сказала. – И підемо.
Її
