махати… Я тобі потім скажу… Напевно скажу…
– А що ж він тоді робитиме? Прошу тебе, Павле, навчай його справи бойної. Хто краще, аніж ти, знає її, – полестив хитро. – Й того… Тримай його, сучого сина, в шорах, тримай…
– В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. І, може, таки вийдемо в козаки. Правда, Іване? – це вже до мене.
Я мовчав.
…Чомусь хрипіла на моїй скрипці басова струна. Я почав шукати їй строю, і саме тоді на ґанок вийшов пан полковник Полуботок, позіхнув і сів на лаву.
Був це статечний, повновидий, міцної високої статури чоловік п'ятдесяти семи літ, зодягнений у білу полотняну, підшиту на плечах шовком сорочку та голубі шаровари. Він вийняв з глибокої кишені люльку й почав шукати кресало. Воно кудись запропало, трут у срібній трубочці був, а кресала не було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кілька срібних монет, все це поклав на столик перед собою.
Зненацька на вулиці пролунав тупіт, понад тином прокотилася шапка з зеленим шликом, почулося тпрукання, і в дворі з вузлом у руці з'явився козак у жаркому, з опушкою, жупані; витираючи рукавом піт, він зійшов по сходах на ґанок, поставив вузол на стіл, розв'язав кінці пишної квітчастої хустки, з якої, неначе лебідь з піни, випірнув срібний глечик з накривкою. Козак облизав великі, як вареники, пересохлі губи й прогув:
– Пан гетьман прислав з узваром. Віншує й запитує про здоров'я.
Полуботок мовчав, вперто шукав кресало, – він би міг піти й припалити люльку від вогню в печі, бо ж саме топилося, не йшов, – і козак враз гмукнув чи хоркнув з переляку – половину гетьманових слів розтрусив по дорозі й згадав аж тепер:
– Узвар з медом!
З медом, отже, гетьман запрошує на обід. Полуботок і далі нічого не казав, і козак нагадав:
– Його милість запитує вашмосці про здоров'я. Полуботок поклав на стіл люльку, взяв з купки срібних талярів один, великими і вказівними пальцями обох рук скрутив його, подав козакові.
Той узяв таляр, здивовано вертів у пучках:
– Його милість запитує вашмосці…
У цю мить скрипнули присінкові двері, на ґанок вийшла молода дівчина з розпущеною русою косою – Оленка, Полуботкова наймолодша (дві інші давно заміжні, два сини поодружувані), батькова пестунка, примружилася на сонце, неначе кицька, побачила коштовний глечик, підняла покришку.
– Як гарно пахне!
Взяла глечик і почала пити.
– Узвар від гетьмана! – значущо мовив Полуботок. – З медом!
– Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотілося… Ох і смачний. – Оленка поставила глечик на стіл.
Полуботок ледь-ледь повів на неї оком, хотів насварити, але враз подобрів очима, всміхнувся.
– Піди хоч косу заплети.
Оленка й далі стояла на ґанку, в тонкій білій сорочці, тонкій запасці, боса, сонце виціловувало дрібненьке муратиння довкола кирпатенького носика.
