всі. Чи ти не хочеш побачити Уляну?
– Ой, хочу, – сплеснула в долоні Оленка. – Може, я ще встигну змити голову…
– Встигнеш, – сказав Полуботок. – Одягни й ти, Іване, козацького кунтуша, скинь цю халамиду. Вподобав ти її…
– Та ж зручна.
…Глухів – місто надзвичайно гарне, іноземні мандрівники кажуть, що воно набагато гарніше за Київ, у ньому багато церков та будинків, які милують око своєю довершеністю. Стоїть воно на пагорбі над річкою Есмань, обваловане й оточене палісадом, все вкупочці, ніби грудки ластів'ячого гнізда, отож і їхати в ньому, власне, нікуди, але регула велить їхати, а не йти.
Оленка, в білоносовому штофному кунтуші, в запасці з світлого штофу, з королевим цвітом у косах, пурхнула в ридван, Полуботок і я посідали на коні. Полковник був у святковому строї – в жупані з рясними ґудзиками, підперезаний дорогим поясом, на плечах – накидка, застібнута біля горла застібкою в камені, я – в новенькому кунтуші, котрий повідстовбурчувався на плечах, ще й не застібався на всі застібки, полковник не стримався й зауважив:
– Ти ніби стягнув його з когось…
Я зніяковів, густо почервонів.
Біля гетьманського двору – довга конов'язь, до якої коней в'яжуть по чину: до кілець позолочених, срібних, мідних та залізних. Полковник прив'язав свого сірого, в яблуках, румака до кільця позолоченого, я – до мідного.
На цій конов'язі й закінчувалася подібність мешкання Скоропадського до мешкань усіх інших, знаних на Вкраїні, гетьманів. Усі дотеперішні гетьмани – Дорошенко, Многогрішний, Самойлович, Мазепа – жили в палацах, у палатах, гетьманський двір Скоропадського дивував усіх, хто вперше його бачив.
Стояв він біля церкви Миколи Чудотворця й був з усіх боків обгороджений високим парканом, ворота хоч і брусові, а також прості, з хвірткою. На подвір'ї – кілька критих ґонтом хат, в кожній по одній або по дві кімнати з підлогою дерев'яною або цегляною, а то й без підлоги, печі кахляні – білі, зелені або кольорові, при світлицях сіни рублені, в світлицях – столи липові, лави соснові, вікна червоні, скла врамловського, з віконницями. В одній із хат – канцелярія та вітальня, де гетьман приймає відвідувачів та гостей, у ній стіни оббиті сукном і піч полив'яна.
Будинок гетьманші – окремо, й ще будинок для гостей – цілий хутір, в самому кінці двору – дві хати чорні, для челяді, й погріб дубовий з залізним шандалом на ланцюзі, і пекарня, й льодовня, і довга-предовга комора, і колодязь під дашком з колесом, обкованим залізом. А ще далі, за тином – хліви й конюшні, там стояли ридвани ковані, біля них походжали кучери в синіх жупанах. Біля кожного будинку – нужник з дощок, критий дранкою, від гетьманової та гетьманшиної світлиць до нужників вели криті переходи. Потім мені пояснили, що будівлі дерев'яні, бо місця тут низинні, холодні, а гетьман хворіє на застудні хвороби, любить тепло та сільський затишок. Справді, на подвір'ї можна було знайти чимало затишних куточків, скрізь по двору росли чепурні яблуньки або обстрижені в кружок невеликі липи й надили очі квітники: які тільки квіти ні буяли на тих грядках, у які химери ні спліталися, гетьманша любила водити
