столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую – говорять пани. Прислухаюсь – панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!
– Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звiку б не казав!
– Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! – викрикне наостатку.
– Серце моє! Люди добрi, простi…
– Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! – задрiботiла панi. – Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? – вигукує ридаючи.
– Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.
– Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!
– Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую – поцiлувались.
– Гляди ж, – каже панi, – як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!
– Буду, серденько, буду!
ХХII
Проходила я по всiх кiмнатах – нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" – думаю собi. Вийшла на рундук, – нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" – як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
– Стоїш сама тутенька, – знов озивається парубок, – мабуть, не знаєш, куди йти?
– Якби не знала, то вас би спитала, – одмовила йому, схаменувшися трохи. – Бувайте здоровi!
Та швиденько в дверi.
– Бувай здорова, серденько! – сказав менi услiд.
XXIII
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:
– Що це таке?
– Се баба божничок уквiтчала.
– Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.
– Добре, серденько.
Тодi вона його цiлує:
– Голубе мiй!
От, находились, наговорились.
– Що це, – каже пан, – що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
– А бач, бач, – зацокотiла панi, – якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.
– Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
– Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз, серденько, баба прийде, – говорить панiї, вмовляючи її.
– Та де вона була?
– Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
– А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
– Де була?
– Ось у цiй кiмнатi.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.
XXIV
Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють.
