відчувала себе вільною. І навіть… навіть щасливою… Збулась її мрія про волю. І Керіклова мрія збулась. У нього сім'я, син, добра і ласкава дружина. Лія була тиха, покірна, бо не встигла ще огрубіти у рабстві, не розхлюпала ніжність свого серця… І тепер щедро дарувала Керіклу своє тепло…
І Керікл у відповідь подарував їй волю. Звідтоді Лію стали звати вільновідпущеною. Не повноправною, звичайно, громадянкою, а вільновідпущеною, але й на тім спасибі. Не рабиня вона більше. Тому й була рада. А що їй ті гордовиті погляди ольвіополіток, як вона – вільна!
І на радощах Лія наспівувала простеньку родоську пісеньку про ластівку:
Прилетіла ластівочка
З ясною погодою,
З ясною весною.
Грудки в неї білі,
Спинонька чорнесенька.
Що ж їй ягід не даєш
Із дому багатого?
Чи даси вина їй в чашечці,
Ще й сиру на блюдечці,
І пшениченьки?..
Її ніжний голос дзвенів для Керікла найдавнішою у світі музикою, вона сама здавалася йому чарівною ластівкою, що прилетіла до нього з ясною погодою, принесла на своїх крилах весноньку…
– Ластівочка моя… – говорив він їй в пориві ніжності.
А вона іноді задумувалась, нишком сльози утирала, а то збуджено говорила, аж ковтаючи слова:
– Я – вільна… Боже мій, я – вільна. Чи сниться, чи ні?.. Вільна. Не рабиня, не товар, не худоба. Я людина. Вільновідпущена. Слово яке: вільна-а… У мене чоловік, син… Я не відаю, що таке лімос[16]… Боже мій, я вільна!
Іноді гірко зітхала, задумувалась.
– Але ж скільки людей ще у рабстві. Без надії, без сподівання, без волі… Доблос[17]… Чи зникне коли прокляте рабство? Коли вже людина перестане бути товаром, бидлом? Коли, Керікле, коли?
її голубі очі ставали темними, а погляд робився гострим, ненавидячим. Керікл внутрішньо здригався, бо відчував у ній силу більшу, аніж у собі. Хоч він і чоловік, і воїн…
– Годі, кохана, годі. У тебе сім'я, син. Чого ж тобі ще не вистачає? Скажи, і я все зроблю для тебе, все, аби моя пташечка, моя ластівочка знову щебетала. А за всіх не переболієш.
– Але ж інші у ланцюгах, Керікле, у кайданах.
– Так заведено, – відповідав він, але голос його не був переконливим. – Не нами заведено. Богами. Так було і так буде. На цьому стоїть світ. Раби необхідні.
– Щоб ви на рабах будували своє вільне життя? Щастя? – вигукувала вона знетямлено. – Але ж раби такі люди, як і ви. Не можна своє щастя будувати на сльозах і горі інших.
– Так заведено, – бурмотів він.
– Ви, рабовласники, завжди так говорите. Ви кидаєте людей у рабство, а вину свою перекладаєте на богів. Не треба так, Керікле, не треба.
– Я воїн, – уточнював він.
– А я ненавиджу війни! Вони роблять людей рабами.
І знесилено замовкала, і він
Лімос – голод
Доблос – раб (грец.).
