– затремтів Гелон. Оце жінка! Очі чорні, блискучі, брови вузькі, як намальовані, смаглява. Білі зуби показує. Життя у ній так і нуртує… А в очах, що в її очах! Згадав Гелон своїх жінок, аж похнюпився. З ким він живе? Тільки що й називаються жінками. Товсті, жиром позапливали, вуграсті, м’ясисті лиця, ліниві та неповороткі. Як трухляві сирі дрова, котрі не горять, а чадять тільки. Нудно з ними, сіро. А це жінка. З такою б пожити, таку б затиснути в обіймах… А так – вік проживе і не знатиме, що таке справжня жінка. А скільки вже в нього того віку лишилося…
– Ти хто… такий? – не зовсім чітко вимовляючи скіфські слова, запитала македонка.
– А я не питаю, хто ти така, – Гелон не зводив з неї захоплених очей. – Бо й так знаю. Ти – македонська чаклунка. Та, що мого старого батька причарувала…
– Хм… – вона насмішкувато на нього дивилась. – То ти…
– Я – Гелон, царевич.
Вона ніби пирхнула.
– А-а… царевич без царства? – протягла глузливо, обпекла його поглядом чорних блискучих очей, показала рівні білі зуби, облизала рожеві губи кінчиком язика («Змія, змія, – майнула в нього думка, – жало виставляє!») і погнала коня в степ.
«Насміхається?.. – спалахнув Гелон. – З мене, скіфського царевича?.. Уб’ю зміюку!..»
Повернув коня, помчав за нею.
Наздогнав не скоро – уміє чужачка верхи їздити, кінь під нею так і стелеться. Але – наздогнав. У долині, як царське кочовище з очей зникло. Це добре. Ніхто не побачить. Ось тут їй і кінець буде. І не порятують її македонські чари!
Вона зупинила коня, напівобернувшись, чекала його. На рожевих губах блукала все та ж глузлива посмішка. Це Гелона розізлило дужче, висмикнув меч, налетів коршаком… Але вона відбила удар легко, ніби граючись…
– У-у… македонська зміюко!!! – вигукнув Гелон, але вигукнув захоплено. Вміє володіти мечем. Така жінка справді чогось та варта. Але згадка, що ця чужачка причарувала батька, дарує йому нову молодість, розлютила Гелона. Розвернув коня і знову коршаком на неї налетів. На цей раз удар вона не встигла відбити і ледь не позбулася голови. Бронзовий шолом з гребенем полетів на землю. А їй на лице, на груди водопадом сипонуло чорне волосся – густе, хвилясте, як потекло. Вона труснула головою, відкинула волосся за спину і дивилась на нього насмішкувато, кінчик язичка облизував губи… Гелон розгубився, отетерів, вражений нею… І рука застигла з піднятим для удару мечем.
– Ца-аревич… – засміялась вона і помчала геть. І волосся, і плащ позад неї маяли, на вітрі тріпотіли, манили його.
– У-у… зміюка!!! – захоплено вигукнув Гелон. – Моєю будеш! Нікому тебе не віддам. Навіть батькові. Ти занадто щедра радість для старого діда. Він своє вже відлюбив, досить з нього!
Наздогнав македонку (та вона, певно, і не втікала), схопив за талію, вирвав жінку з коня і кинув її на шию свого коня. Вона обхопила його за шию руками, і він ледве не задихнувся від пахощів молодого жіночого тіла.
– Не віддам! Нікому тебе
