Андрій добре запам'ятали ще з Бережан молодого правника і поета. – Як ви тут опинилися, Франце? – поволі заспокоювався Лепкий. – А я все думаю й думаю про вас… Невже повернулися із Сянока в рідні Бережани?»
«І назавжди, – відказав Коковський. – Встиг уже відкрити свою адвокатську канцелярію».
«Як добре! – вигукнув Лепкий. – То вже якось допоможете нашим селянам, змученим клятою пацифікацією».
«О, як це важко, пане професоре… – зітхнув Коковський. – Про їхній безправний стан свідчать навіть анекдоти… Ото сидять два жебраки під церквою й розмовляють: «Чому ти пішов у жебри?» – «Бо програв процес. А ти чого?» – «Бо виграв…»
«Гірка то правда, – відказав Лепкий. – Лише за подання скарги треба заплатити десять злотих, а двадцять віддати на судову кавцію… Й адвоката найняти треба… Та я думаю, що ви по-божому берете з клієнтів».
«Не деру, ні… Але й мені треба за щось жити: у мене вже є сім'я, пане вчителю. Синові дванадцятий рік пішов…»
Й замовкли приятелі, ніби інформація про вік Францового синочка приголомшила їх. А таки приголомшила, бо скільки ж то років мусило проминути від їхньої останньої зустрічі в Бережанах – у такому самому гурті, лише ліберала Альфреда Біляка не було тепер серед них. Тернопільський воєвода все ж чужа кістка, й напевне він усі ці роки воював проти українців за Річ Посполиту – у Вовчухах і в Чорткові, й, можливо, посилав пацифікаторів на подільські села… Ну а вони втрьох пережили війну за Україну на протилежному боці, й дошкульно болить вона їм і нині, й далі мріють вони про неї, ото лишень, що сьогодні можуть збадьорити себе стрілецькими піснями і під реквієм братів Лепких – «чути кру-кру-кру, в чужині умру, заки море перелечу» – тужити за свободою…
Порушив мовчанку Андрій Чайковський. Погладив долонею вуса, що опустились підковою до підборіддя – зовсім сиві, що теж засвідчувало проминутий час; про час говорило й змужніле обличчя Франца Коковського – старий письменник пильно придивлявся до нього, ніби хотів визначити ціну пройдених років працею молодого колеги, адже двадцять літ тому вперше ознайомився з його поезією.
«Рівно двадцять літ минуло, – сказав Чайковський, – немов батіг луснув… А ми начебто зосталися такі самі, тільки ноша в кожного стала важчою – від наших набутків… А які вони у вас?» – спитав Франца.
Коковський глянув на Лепкого, ніби просив у нього дозволу відповісти Чайковському; Лепкий відвів очі, даючи зрозуміти, що він не має права далі опікуватися зрілим мужем; Франц сягнув рукою у внутрішню кишеню сурдута, вийняв невелику тикторівського формату книжку й подав її старому письменникові.
«Ще тепла…» – сказав.
Чайковський хвильку потримав її в руці, наче хотів визначити вагу книжки, а потім питальним тоном прочитав уголос заголовок:
«За землю»?.. Вічна наша тема, як і вічна земля – столочена, стратована… Чи, може, ви якось інакше трактуєте цю проблему?»
