і згадав, що вимовив уголос заголовок своєї книжки. І втямив, що його заклик до малих читачів реалізується на очах у дорослого сина. Тож стало йому страшно за нього.
До Коковського підійшов Володимир Бемко й потягнув його за руку.
«Біжімо до тюрми випускати в'язнів!»
Коротка ніч посіріла і врешті зчахла – рожевий пруг протяв східний край неба. Андрій Андрійович замовк й дивився у вікно, на шибки якого упав блиск червоного зарева – сходило сонце. Мовчав і Мирон Шинкарук, він уже здогадався, чим закінчиться розповідь господаря, і не прикваплював, щоб не почути найстрашнішого, а сам, як колись у дитинстві, любувався розпеченим диском і дякував долі, що бачить його, однак ту радість затьмарювала думка про бережанського письменника й адвоката, котрому якоїсь фатальної миті зчорніло враз вічне світило.
«Яків Гніздовський сорок четвертого виїхав на Захід, – затягував Андрій Андрійович час, наче хотів ще на коротку мить продовжити життя Франца Коковського. – Він нині в Америці – відомий графік… Мені пощастило погортати в знайомих альбом його робіт – митець полюбляв малювати зимові дерева, і знаєте, я ніде не бачив живіших рослин, ніж на його картинах: ті мережки чітко виписаних гілок, кажу вам, рухаються, дихають, наче будяться із зимової сплячки й набухають соками перед весняним рівноденням… А Франца Коковського разом зі сином забрали енкаведисти в найкоротший день 1939 року, наче збоялися чинити злочин при Божому світлі – пошкодували йому часу, щоб дочекався весняного тепла… І пропав навіки: кажуть, їх обох розстріляли в тернопільській тюрмі. А дружину Софію вивезли в Сибір…»
Й довго мовчали Шинкарук і Чайковський, бо про що було говорити… Андрій Андрійович з жалем дивився на гостя – знав-бо і про його трагедію. Проте спитав-таки:
«Я чув про катастрофу Боднарівки… Чи хтось із вашого села залишився живий?»
«Таж я, як бачите… І ще мій однокласник Йосафат Юлинин – нині він професор математики у Львівському університеті. Нас обох просто не було в селі, коли те сталося…»
«Хтось із рідних, вивезених у Сибір, обзивався до вас?»
«Ніхто ніколи…»
«А що тепер на тому місці, де було село?»
«Мабуть, непрохідні ліси. Та я й не знаю, ніколи не навідувався. Якось я зважився піти туди, це було кілька років тому, коли повертався з Яблунова, де проводились розкопки поховань більшовицьких жертв. Однак забракло мені відваги…»
«Ви ще підете, мусите піти… – Андрій Андрійович узяв до рук Миронову книжку. – Я вже читав вашу трилогію, вона була в книгарнях у Коломиї. "Кривавий тан…" Влучний заголовок. Влучний тим, що дає простір для розвитку подій… Ви ще будете працювати над цим романом, може, і все життя… Хіба те, що я вам оповів сьогодні – не вартує книги? А останньої ніколи не буде, бо життя і боротьба тривають і триватимуть. І коли ваш час закінчиться, хтось інший дописуватиме нові томи… До речі, українське рисорджименто закінчилося аж 1960 року: на самий Великдень енкаведисти
