заходжу. І як мені в цьому огромі наук зорієнтуватись: що взяти, вдихнути, а що відкласти, бо ж усього ніхто осягнути не може… А як довго триватиме наука – може, все життя, де ж тоді віднайти час, щоб зробити своє?»
«А ти не розділяй знань на чужі й свої: їжа, яку спожив, повітря, яке вдихнув, було чуже, а стало твоїм; із набутих мусиш витворити власні знання, які комусь теж зможуть видатися чужими, але такими не стануть, якщо будуть справжніми. Чужим стає тільки фальш».
«Як же я можу впевнитися у правдивості своїх думок, переконань, світогляду?»
«Смішний ти: твій світогляд незалежний від тебе, він апробований історією, й тобі його батьки, вчителі, книжки, нація готового піднесли – поклали під подушку, мов подарунок на святого Миколая, й одна тепер у тебе турбота: зберегти його, не втратити».
«А хто чи що може відібрати подаровані мені свідомість, переконання, віру?»
«Зрада, Мироне, тільки зрада».
«Звідки ти все це знаєш?»
«Від батька й матері. А вони від своїх батьків, а ті… Ти дивишся тепер із своєї висоти на рідне село й напевне дивуєшся, що воно таке мале, а яке різноманітне! Так? І я дивуюся. А то ж клітинка нашої великої нації, а в тій клітинці, немов личинка у сотовій чарунці, виріс ти – готовий до праці на користь вулика. Ти хочеш стати маткою, лідером? Це добре, але не забувай, що матку вигодовують робучі бджоли: не соромся стати й робучою бджолою».
«Дякую тобі, Юлечко, мені потрібна була така розмова – саме нині».
«Чому – саме нині?»
«Я щойно відчув, що мислю – конкретно, цілеспрямовано».
«Такий момент повинен прийти до кожної людини в певний час».
«До тебе він уже приходив?»
«Так, коли Михайло Сорока в коломийському театрі, в присутності губернатора Вехтера, складав присягу на вірність німецькій армії».
«Який парадокс: національне самоусвідомлення приходить у момент національної зради».
«Прочитай Міцкевичевого «Конрада Валенрода» й збагнеш, що під личиною зради може маскуватися найгероїчніший патріотизм».
«Я читав».
«Коли так, то знаєш, як поводитися в умовах, схожих на сьогоднішні. Аби тільки не занепав духом – аби тільки не став унтерменшем».
«Когось маєш на увазі?»
«Так».
Мирон глянув у вікно, за яким розкошувала забілена яблуневим цвітом Боднарівка, й подумав: а чи там, у зневоленому краю за Прутом, цвітуть сади, чи не зморозив їх отруйний подих чужинця, й постановив собі цієї миті податися хоча б завтра до Коломиї, щоб увіч побачити живого ворога, з яким вирішив стати на прю.
XII
Шинкарук не перечив, і це здивувало Мирона, адже був батько надмірно обережний і боязкий, а фронтова канонада вельми поволі віддалялася від Коломиї й гриміла зовсім недалеко – на лінії Косова, Яблунова й Делятина; Шинкарук зовсім
