буде морально знизу, а арештант зверху. Але начальник райвідділу, на диво, зовсім не розізлився, він глянув байдуже на сержанта, що засміявся біля вікна, подивився на цигарничку, взяв задумливо одну цигарку і, кладучи цигарничку на стіл, перевів погляд на Андрія. Закурив помалу. Не зводячи очей з Андрія, пустив хмару диму, а тоді промовив, не кваплячись:
– Слухайте, товаришу… Кгм… поки що ви маєте право так називатись, бо формально ви ще не в'язень, хоч вже й заарештований, у кожнім разі це право тут визначаю поки що я…
– Дякую…
– Не кваптесь… Отже, слухайте, товаришу! Я хочу вас попередити – я не ваш слідчий, не безпосереднє ваше начальство, що буде вершити вашу долю, і якщо я пропоную вам закурити, то не вбачайте в тому ніяких хитрих ходів, крім бажання просто почастувати вас цигаркою… Адже ви хочете курити, так?
Андрій промовчав.
– Так? – напосідався начрайвідділу.
– Це не має значення.
– Ні, це має значення, бо як можна розмовляти щиро і цікаво, не куривши?
– Ви потребуєте щирої й цікавої розмови?
– В рівній мірі, як і ви.
Сміх.
– Не смійтесь… Зовсім небагато часу мине, і ви побачите, ви належно оціните ось цей момент… Але годі з тим. Отже, я вас попередив, що я не ваш слідчий і не господар вашої долі, – те все ще перед вами. Я ж лише мусив вас заарештувати і виконав цей формальний обов'язок. Ви даремно нарікаєте на наших блощиць – ваше знайомство з ними буде дуже й дуже коротке. І хтозна… може, ви навіть за нашими блощицями пошкодуєте.
Андрій насторожився і, хоч назовні був такий же байдужий та іронічний, в дійсності пильно слухав. А начальник продовжував, либонь, щирим голосом, якщо ж то був голос не щирий, то тоді він великий актор.
– Пошкодуєте. Закурюйте…
– Ні, дякую…
– Гм. Ну, як хочете. Упертий ви… Але саме про це я й хочу вас попередити… Я знаю, що ви одіозна фігура в цьому місті. Я не знаю всіх подробиць про вас, але знаю, що про вас ходить багато фантастичного, дикого, неймовірного. Я не знаю, за що вас заарештували і в чому вас обвинувачують. Але, кажу вам щиро, це мене не цікавить. Ті, кого це цікавить, будуть з вами говорити. Я ж знаю славу про вашого батька, про ваш рід… І от, знаючи ту славу, саме тому й покликав вас сюди. А покликавши, вважаю своїм святим обов'язком попередити вас перед тим, як відправити, куди вас «кличуть»… Я вже сказав, що я не ваш слідчий і не господар вашої долі, прошу це мати на увазі, але я можу дати вам добру пораду… Отже, хочу попередити вас, що від вас залежатиме – загинути по-дурному, ні за цапову душу, чи видряпатися й повернутися до життя. Ви зрозуміли? А для цього ви повинні…
– «Признатися у всьому щиро»… – продовжив Андрій меланхолійно в тон. – «Покаятися чистосердечно»… «Довести свою вірність»… «Заслужити прощення»… І нарешті – «видати всіх»… От… – і зітхнув.
Начальник осікся і замовк здивовано. Спробував розгніватися, але
