Сад Гетсиманський. Іван Багряний

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Сад Гетсиманський - Іван Багряний страница 20

Сад Гетсиманський - Іван Багряний Історія України в романах

Скачать книгу

не придатний до нормальної людської праці, це було відомо, й саме тому до представників поліції та міліції тут споконвіків населення ставилося з неприхованим презирством і зневагою, як до аморального й злочинного елементу. Але ці хлопці, може, були з іншої категорії й тому почувалися особливо кепсько, їм було ніби мулько. Вони перед очима цілого вагона йорзали на ослонах і говорили межи собою підкреслено байдуже, грубо, ривками, занадто серйозно й несамовито курили. Вони говорили щось, аби говорити. Рибалко теж – говорив слова знічев'я, позіхав, нудився. Андрій бачив, що він – Андрій – стоїть їм усім, немов кілок у душі, і тій душі мулько, і через те вони мнуться всі та йорзають. Ніби це не вони його везуть на позорище, а він їх. І жоден не гляне в очі. Лише раз упіймав Андрій на собі погляд наймолодшого з них, обсипаного ластовинням міліціонера, – вони зустрілися очима на мить, на коротку мить, той блимнув і одвів свої очі геть. В тих очах промайнув дивний, змішаний вираз – остраху, цікавості й незручності воднораз. Той самий вираз, що й у всіх. Таке враження, що кожен з присутніх у вагоні уявляє себе на його – Андрієвому – місці й від того втягає голову в плечі, не хоче на його місці бути. Так, вони не хотіли б на його місці бути. Міліціонерам же й їхньому начальникові рішуче набридло їхати, й вони б уже хотіли вилізти й відпекатися від цього вагона з його пасажирами й від своєї жертви. Але поїзд все торохтів і торохтів помалу, минаючи станції й полустанки, і вони сиділи, як на голках, берегли Андрієву валізочку та якийсь лантух з речами. Здавалося, що вони вкрали ту валізочку, й той лантух, і самого Андрія й от хотіли б все те затулити спинами й руками, та й пошвидше завезти кудись, де вже немає сторонніх очей і небажаних свідків, здати там таку от неприємну обузу комусь іншому й з полегкістю зітхнути. А вагон набивався ще й ще засмальцьованими й закаптуреними пасажирами, і вже вихід з нього був остаточно забарикадований, так що Рибалко з хлопцями та з Андрієм навряд чи й зможуть уже вилізти. Поїзд їх, тих закаптурених пасажирів, все підбирав, лишаючи після себе перони порожніми. Так спорожнів Богодухів, Мерчик, Люботин, Нова Баварія… З кожною новою станцією відчувалася все більше близькість великого міста.

      Нарешті вони прибули до Харкова. Недавня ще столиця Української Соціалістичної Республіки, великий промисловий центр України – Харків – саме починав свій робочий день, хоч у людей десь це й була неділя.

      Понурий, припорошений сажею й посиланий сміттям Харків.

      «Харків, Харків, де твоє обличчя?

      До кого твій клич?!»

      Це Павло Григорович Тичина начертав.

      Дихай, дихай, чоловіче! І дивись!

      Ніколи Андрія ті Тичинині рядки не вражали так, як тепер. Де обличчя й до кого клич? Сіро й знеосіблено. Велетенські юрбища заклопотаних і ніби переляканих, злиденних людей виливалися з усіх отворів присадкуватого вокзалу й чимдуж бігли в усі боки, поспішали. То їх привозили з усіх сторін приміські

Скачать книгу