весело сміятися. Коли ж їй зроблять «чих-пих», тоді вона вже сміятися ніяк не зможе».
Всі ці «афоризми з арсеналу найновішої філософії ув'язнених мислителів» і ще низку інших подібних уїдливо й загонисте висловив Краснояружський, сидячи в позі факіра, й закінчив: «Так сказав Заратустра!»
Карапетьян розповідав речі, яким не може дорівняти жоден анекдот у світі. Та де! Щось подібне могла витворити лише така безподібна, така неповторна, така карколомна епоха, в якій вони мали щастя жити, а тепер мають щастя сидіти ось в цій тюрмі й ці всі незрівнянні речі слухати. Сам Карапетьян – перський вірменин і розповідав свої історії на перський лад, які в сумі можна б поставити під один заголовок – «Перські мелодії» або «Перські мотиви». Він ніби прибув до цієї камери недавно з іншої, а в ту ще з іншої – так обкружляв за рік всю цю тюрму, ще й тюрму на Холодній горі і надивився всього та наслухався доста, а ще більше пережив сам і мав що розповідати. Але він розповідав тільки «перські мотиви» – пригоди персіян і вірмен на слідстві в цій модерній тюрмі, в «органах революційної законності».
Злі язики, сконденсовані в шепоті Охріменка, який всі відгомони тих язиків визбирав і от передавав Андрієві, говорили, що сам Карапетьян «вербовщик» усіх тих нещасних вірмен та персів, що масово йдуть по всіх сферах новітнього пекла в ореолі приголомшуючої анекдотичної слави. Вони, нібито для спрощення справи, йдуть всі по одному шаблону обвинувачення й методів слідства як перські шпигуни й диверсанти, організовані в єдину організацію. Організовані, звичайно, довільно в лабораторії оцієї «фабрики-кухні», в чому нібито не останню ролю зіграв оцей ось… Але то говорять злі язики й Охріменко. Тим часом Карапетьян справляв враження дуже порядної людини, дотепної й гострої на язик, лише безмежного й одчайдухого циніка, що достославний вірменський гумор довів до віртуозності, глузуючи сам із себе й своїх братів крові.
Найперше Карапетьян перед тим, як почати оповідати фрагменти, натоптав свою люльку (чудо тюремного мистецтва, зроблене з процідженого хліба, тертої цегли й паленої гуми) в формі чорта Мефістофеля, до речі, в профіль дуже подібного до самого Карапетьяна, – натоптав її махоркою, припалив у інженера Н., а тоді затягнувся, пустив хмару диму й, дивлячись на інженера, з безподібною щирістю й простотою душевною промовив:
– Карошій тюрма ті пастроїл… Карошій… Спасіба, брат…
Помовчав. А тоді обернув лице до рудого аматора аеродромів:
– А ти маєш бальшой вуха – так добре слухай. Следоватиль спитає, а ти й не будеш знати, що Карапетьян казав. І пропали твої вуха – одірве начальник разом з твоєю карошей башкой…
Сміх. Карапетьян помовчав після такого вступу, а тоді почав оповідати свої фрагменти, нанизуючи їх на барвистий разок мальовниче й опукло, як колись його прапрабабуся – перська Шехерезада – свої фантастичні новели «Тисяча й однієї ночі». Говорив він таким барвистим
