Лишився лежати тільки Ягельський.
– Вишикуватись попід стінами!
Вишикувались.
– Ану, рівняйсь!
Вирівнялись.
Щоб спати, треба бодай якось лягти. Попробуйте ж лягти, коли це виходить за межі можливого, коли на одне нормальне людське житлове місце приходить аж двадцять восьмеро!
Наглядач зайшов до камери, поторкав ногою Ягельського, а тоді пройшовся межи двома рядами в'язнів, рівняючи випнуті животи та коліна ногою, взутою в дебелий, кований чобіт. А потім одійшов до дверей і гримнув:
– Струнко!.. А тепер слухай мою команду та знай, що якщо хто потім заворушиться або загалдить – двадцять днів карцеру! Понятно? Отже, увага… Лягай!
Всі брикнули, як хто стояв, і нерухомо завмерли. Наглядач подивився, почекав хвилину, а тоді промовив:
– Каменем лежати! – і закрив двері.
Проблему було розв'язано. Суперечки зникли, сварки як і не було. Всі лежали й мовчали. Всім було добре й зручно. Ні, він талановитий, той наглядач! Ніхто навіть не пікнув проти такого способу розв'язання проблеми, він всіх задовольнив. І, далебі, це таки був найкращий спосіб. Люди трохи посовались, пойорзали, вляглися як слід і були вже біля «здійснення мрій» – вже потроху дрімали. Дрімали…
Андрій улігся теж, поклав під голову свої згорнені штани й сорочку і заплющив очі.
Перший день скінчився. Ось так скінчився перший день. Але ж тільки він скінчився формально. Голова, мов заведений мотор, не могла зупинитися, бо господар втратив секрет, як вимкнути іскру, – крізь ту голову гуготіло полум'я думок, женучи шалено. І в той же час не було ніяких конкретних думок, жодної такої, на якій би можна зосередитися, то були уривки, шматки, жорства, порох, закручений у веремію. Було якесь прикре почуття роздвоєності – тіло, обважніле від перевтоми, прагнуло забуття, спокою, а душа, зґвалтована, поривалася геть, і збурений нею мізок палахкотів, тиснув на череп, на скроні… Та помалу Андрій оволодів своїми нервами, опанував роздвоєність – на місце вогненної веремії прийшов легенький смуток і заливав помалу вогонь, гальмував шалений ритм… Минуло трохи часу, й Андрій вже лежав у забутті, гойдався, немов на водах блакитних саг вечорових, на хвилях тихої меланхолії. Згадалась мати… Прийшли брати й обступили його – брати-соколи! Андрій хапався за них серцем і відчував, як тому серцеві осиротілому хотілося криком кричати… А потім, на них – на братів своїх – глядячи, відчув – ставало тепло, й радісно, й певно так… Один обіцяє замчати його літаком «чорт його зна й куди»… Брати-соколи. Ні, тієї віри безмежної ніщо не в силі порушити, бо коли її порушити, то тоді (аж тоді!)
прийде смерть, загибель для душі. Поки ж та віра є – ніщо не в силі тієї душі зламати. Брати стояли біля нього муром, і Андрій тримався за них всім серцем. Починав засинати…
Тягучий-тягучий крик і стогін десь торкнувся вуха, й Андрій нашорошився, не розплющуючи
