style="font-size:15px;"> VI
То була неділя, а це почався будень. Учаділа голова тріщала спросоння, мовби через неї переїхав трактор «ХТЗ». Їх усіх побудив наглядач енергійним і сердитим стукотом в ляду відчиненої «кормушки» й зловісним хрипким шепотом:
– Вс-т-тавай-й!!! Закрий вікно!
Мокрі, липкі від поту люди зринали і не могли зринути з сонного очманіння, борсалися в тяжкій атмосфері, як на дні моря, наснаженій тухлим смородом, надміром вуглекисню, терпкими випарами давно не митого милом тіла, смородом розчавлених блощиць і аміачним ароматом параші. Але помалу зринали… Чухались безпам'ятно, а потім, опритомнівши, шпарко схоплювалися на ноги – «повєрка». Зачинивши вікно, вони ставали в дві шереги, дерли нігтями несамовито по накусаних блощицями місцях і чекали… Лежав лише один Ягельський, не в стані підвестись. Мала бути вранішня перевірка.
Всі чекали якогось МЕЛЬНИКА з надією, мовби рідного батька. Це нібито був черговий корпусу – єдиний людяний з усіх, уважний, який записував усі заяви і, хоч вони й не виконувалися ніколи, але він їх старанно нотував, головне ж – на скаргу, що немає чого курити, він часом давав жменю, а то й пачку махорки! Ось це головне, як також і те, що він завжди вітався, зайшовши до камери. Сьогодні була нібито його черга… Але прийшов зовсім не Мельник, на щирий жаль всім.
Відчинилися двері, й до камери увійшло двоє військових: один із них – черговий корпусу «не Мельник», другий – помічник. Ні той, ні другий не привіталися, зайшовши до камери, і навіть не дивилися нікому в обличчя. Черговий корпусу – високий, сухорлявий, дуже сердитий з вигляду, з червоними від безсоння чи від пиятики очима – ступнув на середину камери й став, тримаючи розкритий журнал перед собою, а його помічник став у дверях і швидко пряв очима по вишикуваних шерегах на рівні рук, пильно слідкуючи за тими руками. Черговий мовчки перерахував усіх в'язнів, тикаючи на кожного пальцем, занотував результат у журнал і, байдуже повертаючись до дверей, сказав:
– Скарги, заяви є?
– Є!.. – промовив несподівано Гепнер, коли черговий був уже біля дверей. Той здивовано зупинився, підняв брови, видно, не звик зовсім до скарг і заяв.
– Будь ласка, – процідив презирливо, ні до кого.
– Є заява: чи не можна би дезінфекцію сюди – трохи блощиць побити?
Це просив професор Марксо-ленінського інституту республіки і, як потім Андрій узнав, соратник самого Сталіна, Леніна, Троцького…
Черговий зневажливо закопилив губу, подивився червоними очима на праву стіну, потім на ліву понад людськими головами, поворушив конячою щелепою й процідив крізь зуби й з незрівнянним глумом:
– Не трогати!.. Бо ще не ясно, хто саме тут блощиці, а хто не блощиці!..
І повернувся.
– Заява є! – сказав понуро Андрій, зупинивши тим чергового, а коли черговий наставився на нього червоними, ненавидящими очима, проговорив у них, зовсім не реагуючи
