в ложку, в хусточку або в кухлик, хто такий мав. Він міряв такою самою міркою – сірниковою коробочкою, – як і наглядач, лише підклав на денце коробочки картонку з цигаркового мундштука, бо спостеріг, що наглядач не всі порції набирав повні, а роздати так, щоб не вистачило бодай півпорції – то була б ціла катастрофа для Ляшенка. Щоб уникнути цього, він спершу переміряв цукор з одної миски в іншу, а тоді розділяв ідеально порівну під пильним наглядом двадцяти п'яти пар очей. Не дивився тільки Ягельський та Андрій, власне, Андрій теж дивився, але не в миску, а на людей і зовсім іншими очима, не цікавлячись ані тим хлібом, ані цим цукром, лише спостерігав саму процедуру… А Ляшенко набирав цукру у коробочку з горою, проводив сірником, змітаючи «гору» й лишаючи тільки повну коробочку вщерть, і так, підганяючи порцію до порції з точністю до одного кристалика, висипав їх у простягнені ложки, хусточки, жмені. Кожна порція по закону мала б виносити 20 грамів, але в дійсності її не було й десяти грамів сповна.
Ягельського цукор всипали в його ложку і поклали в головах. Андрій теж одержав свою порцію.
Здавалося б, що цукор розподілено ідеально. Одначе не обійшлося без скандалу. Узуньянові здалося, що йому дісталося цукру менше, ніж іншим; зразу він не сказав цього, але потім «згадав», що з одного куточка коробочки цукор посипався від незручного руху руки Ляшенка і через те йому цукру дісталося менше. Ніякі резони й зауваження на Узуньяна не впливали, йому здалося, що його скривджено і що це, напевно, зроблено зумисне, «бо ж він вірменин, а не українець і не жид». Він розпікав сам себе й розпікав Ляшенка, а хто озивався – розпікав і того. Нервувався сам і нервував інших. Далі більше. Заходилось на велику сварку. Узуньян уже кипів, бризкав слиною з рота, повного золотих зубів, кричав… Андрій спостерігав, і йому було дивно з цього довготелесого вірменина. Узуньян вимагав віддати вкрадений його цукор! Ляшенко зблід, він віддав би свою пайку, але, на жаль, висипав був її в мокру миску і цукор розтав.
Тоді Андрій спокійно звернувся до Узуньяна:
– А покажіть ваш цукор.
Узуньян показав, і Андрій так само спокійно висипав туди свою пайку і додав чемно-чемно словами:
– Будь ласка! Беріть-беріть!
Всі запротестували, але Андрій їх заспокоїв:
– Спокійно! Я заощаджую зуби для слідчого і зовсім не хочу сьогодні цукру, друзі мої!
Діставши цукор, Узуньян, на диво, зовсім ані не почервонів, ані не запротестував, – він прийняв його як належне й заспокоївся. Так порівняно за невисоку ціну Андрій встановив, з ким має справу. Ні, це варто десяти грамів цукру!
Після хліба й цукру їх випущено на вранішню «оправку», а після того був чай. Той чай роздавав наглядач, наливаючи його з великого чайника в миски та кухлики, просунені крізь «кормушку». Він наливав кожному приблизно півлітра теплої, рудої води, завареної невідомо чим. З тим чаєм майже кожен з'їв усю свою пайку хліба, і лише в декого вистачило сили волі лишити трохи хліба на обід.
Цей «чай» – це і був увесь сніданок.
Після
