а тоді посміхнувся:
– «Там» якщо й звільняють, то хіба тільки в землю.
– А як же ж ти?! – прошепотіла мати злякано, поблідши.
– А я сам себе звільнив, мамо… Утік собі та й усе… (помовчав) – чотири роки ось… До вас біг, мамо.
Брати переглянулись, залягла тяжка гнітюча тиша. Тривожна тиша, яку кожен боявся порушити. Так, наче серед них був живий покійник. Ні, наче на столі стояла скринька з динамітом, що від найменшого руху могла раптом вибухнути. Мати сиділа, мов з хреста знята, заметавшись своїм материним серцем і не можучи щось тут порадити, лиш відчуваючи жах перед чимсь. І сиділи поблідлих три брати – земля під ними горіла, для них це справді стан аварійний, страшний іспит – вони сиділи поруч та ще й випивали з братом, утікачем із каторги, державним «злочинцем». І хоч він для них не був злочинцем, знали, але ж…
Тишу порушив Андрій, поглядаючи на блискучі уніформи братів і зблідлі обличчя:
– Ну, що ж ви, браття, злякались? Адже ви не раз дивилися смерті у вічі. А я не смерть… Я Андрій.
Мовчали. Тоді Андрій звернувся до Миколи, посміхаючись щиро:
– Ти мене не бачив, Миколо, а я тебе бачив, у Хабаровську, першого травня минулого року, ти був на трибуні поруч з Блюхером. Я всі очі видивився…
Тут Микола встав і вийшов… Довго його не було. А як вернувся – почав збиратись у дорогу. Два інших теж… Вони виходили, радились, входили і знову виходили… Збирались від'їжджати.
Мати й мала Галя упадали коло них. Умовляли трішки лише, трішки ще побути та порадитись. Та не покидати ж так матір… Та батько ж заповідав… Та хоч словом щирим розважити, допомогти. Що ж це вони так утікають!
Андрій сидів і ні пари з уст. Тяжко підперши голову, думав і нічого не бачив у тій тяжкій задумі.
Нарешті на материне умовляння один із середульших братів не витримав і випалив з розпачем:
– Та чи ви знаєте, мамо? Чи ж ви знаєте, чого нам це може коштувати?! Служби!!! І всього…
– А йому ж це коштуватиме життя! – випалила раптом Галя і припала до Андрія, плачучи: – Скажи ж їм щось, брате!
Тоді Андрій підвів голову:
– Ви мені простіть, браття… Тільки ж я не знав, що зустріну вас тут… Через годину я від'їду.
Старший, Микола, що саме увійшов знадвору і ходив тяжко по хаті, по цих словах, а надто по тих Галиних, раптом зупинився, поторсав чуба, зняв кашкета і кинув його на лаву. Зітхнувши глибоко, розкрив валізу, дістав пляшку коньяку і, підійшовши до столу, налив у чотири склянки:
– Випиймо, браття!.. Е-е. Чорт з ним! – і махнув рукою. – Якось то буде.
Випили. Спершу Микола з Андрієм удвох. Потім випили вчотирьох і знову всі посідали до столу. Микола довго дивився усторч на Андрія мовчки… Потім обняв його й поцілував.
Хміль уступив у голову, і все на світі стало кращим. Тепер уже всі знали, як стоїть справа, але настрій на диво вернувся той кращий,
