найліпше буде розв'язати уранці, на свіжу голову. Авжеж. Хоч Андрій і квапив братів наговоритися тепер, наговоритись од усього серця, до краю, може, на довгі роки та й опівночі роз'їхатись, а вже він якось сам дасть собі раду. Давав же досі. Бо ж за ним материна молитва й материне благословіння – з тим він ані в вогні не згорить, ані в воді не потоне. Аби лише брати були здорові та щасливі. Ніт, вирішили брати, тільки вранці, їм взагалі пропала охота так просто роз'їздитись. Потім. А тепер от найкраще б заспівати тихенько батькову улюблену, оту, що з нею старий Чумак, мабуть, і на світ народився:
Ой у лісі, в лісі стоять два дубочки,
Там сиділи аж два голубочки…
Та тут, власне, раптом усе й скінчилось. Зовсім несподівано.
Не встиг перший рядок журного і такого сердешного заспіву з уст пілота дійти кінця, власне, не встиг він розгорнутися в чотири голоси, щоб доспівати першу строфу, як раптом відчинилися двері без стуку – і голуби, що вже так гарно вмостилися на гілочці, сполохані, щезли…
До кімнати ввійшло двоє гостей – один в елегантній уніформі сержанта НКВД, другий – міліціонер.
– Добрий день! – чемно привітався сержант.
Брати звелися назустріч, як мур.
– Сидіть, сидіть, – чемно попросив сержант і попрямував просто до Андрія. Брати сіли – військові з виразом незалежності й своєї професійної гідності, Андрій – зблідлий, але спокійний.
– Попрошу ваші документи, – звернувся сержант до Андрія так само чемно. Андрій завагався, тоді сержант узявся за кобур пістоля. Андрій посміхнувся і подав йому планшетку.
– Гм, – гмикнув сержант, розглядаючи пашпорт, вийнятий з планшетки. – Але ж це не ваше прізвище. Ваше прізвище Андрій Чумак. Так?
– Так.
– Добре. Ось ордер на ваш арешт, – сержант вийняв папірець і показав його чомусь Миколі, що сидів з краю. Поза тим він більше не поцікавився жодним із присутніх.
– Ви підете зараз із нами, – звернувся він до Андрія. – Де ваші речі?
Андрій кивнув на свою валізу, що лежала на лаві. Міліціонер узяв валізу, а Андрій виліз з-за столу і став посеред хати.
– Все? – спитав сержант.
– Все, – промовив Андрій спокійно, розстебнув шкіряні краги й кинув їх під стіну. – Це хай тут.
– Ні, ні! – заспішив сержант.
– Слухайте, сержанте! – промовив Андрій спокійно, але з ноткою глуму. – Навіщо вам ці два шматки шкіри? Вистачить з вас моєї. Це ось малій будуть підметки.
Сержант помацав краги і по тих словах поклав їх назад під стіну, насупився і став, даючи Андрієві дорогу.
Андрій постояв хвилину, стріпнув чубом і подивився довгим поглядом на матір, що сиділа, закам'янівши, як від наглого удару, на сестру, на братів… Підійшов і поцілував матір, що так і не поворухнулась.
– До побачення, мамо… (пауза).
– До побачення, сестро… (пауза).
