й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу.
Пізніше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав:
– Ти, лікарю, знаєш, що це за хвороба?
– Так, – відповів лікар. – Очі, печінка, серце, колір шкіри підказують мені, що імператору дали…
– Чому ти замовк? – зашепотів проедр.
– Імператору Іоанну дали отруту гадюки, яка водиться тільки в одному місці – в Єгипті, у верхів’ях Нілу.
– Ти божевільний… Константинополь і Ніл… Хто й коли міг дати таку отруту імператору?
– Не знаю, – низько вклонився лікар Уне-Ра. – Я говорю тільки те, що бачу й знаю.
– Прокляття! – скрикнув проедр Василь. – Та невже ж немає ліків, які б припинили дію тієї отрути?
– Я знаю такі ліки, – тихо відповів лікар Уне-Ра.
Тоді проедр ступив уперед, схопив лікаря за руку й сказав:
– Якщо вони є, їх треба знайти і вжити одразу, негайно. Я, чуєш, лікарю, обіцяю тобі велику нагороду. Ти будеш патрикієм імперії, ти одержиш усе, все, що захочеш, тільки врятуй василевса.
Лікар залишив Великий палац. Він думав тепер лише про ліки, готував їх і, може, вилікував би імператора Іоанна, але наступної ночі, коли повертався додому на тиху вулицю біля Золотого Рогу, на нього біля самого будинку напали й пройняли ножами кілька невідомих, що одразу ж зникли. Єдиний лікар, що вгадав хворобу й міг ще врятувати життя імператора Іоанна, сам пішов у небуття, і це зробив проедр Василь, який власними руками дав імператору отруту в час походу під горою Олімп.
Імператор Іоанн знав, що він дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а імператорська й тим паче, – Іоанн Цимісхій не хотів, не вірив, що незабаром покине цей світ.
Правда, він говорив усім навкруг, що, либонь, по мре, швидше велів будувати в Константинополі на Халці храм во ім’я Христа Спасителя, коли ж йому доповіли, що храм цей закінчують, то велів покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Іоанна Предтечі й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тіла.
Але все це були тільки пусті слова – Іоанн хотів, щоб живі дбали про нього, молились, благали Бога, що ж до самого Бога – вважав, що ще один храм йому не завадить.
Цимісхій вдався й до інших заходів – маючи незчисленні маєтки в усіх фемах[12] імперії, він велить один із них – невеликий, під Константинополем, – продати, а одержані гроші роздати ницим людям, особливо тим, що страждають від падучої хвороби. Іоанн Цимісхій робить це навмисне – божевільні ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Іоанна.
Згадує Цимісхій ще про одно. З патріархом Антонієм, якого він сам колись вивіз із Студійського монастиря й висвятив на соборі в Константинополі, в нього склались недобрі стосунки: воюючи в Азії, Цимісхій змушений був позбавити духівництво багатьох пільг, через що Антоній запалився жагучою ненавистю до Іоанна.
Тепер Цимісхій звелів
Феми – області.
