Іоанна, на білому простирадлі витягнуті були висхлі, темні, скручені хворобою руки, вражала голова – облисіла, з вогняно-червоною бородою й вусами, між якими видно було зуби, далі загострений ніс, темні очі, що вогниками блищали в глибоких западинах.
– Іоанне! – голосно промовила вона. – Вітаю тебе, василевсе!
– Феофано! – глухо прозвучало в спочивальні.
Щоб не заважати їхній розмові, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов із спочивальні.
– Ти мене, либонь, не пізнала, – промовив Цимісхій. – Відтоді як розбилось… як я розбив дзеркало, я не бачив і не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змінився, я дуже страшний, Феофано?
Вона пішла вперед і зупинилась близько від його ложа.
– О ні, – сказала Феофано. – Ти – хворий і змінився, але не страшний.
– Проклята хвороба! – хвилювався він. – Ніхто її не знає, а вона мучить, виснажує моє тіло й душу. Я вже втратив усі сили.
Він помовчав і, важко віддихуючи, все дивився й дивився на неї – таку ж чудову, як і колись, незрівнянно красиву Феофано.
– Спасибі, що ти приїхала. Я дуже ждав тебе. Проте ти ніби гніваєшся на мене? Ти, мабуть, не можеш забути ночі в Софії, коли у нас сталась остання розмова й коли я сам порадив тобі виїхати до Вірменії.
– Не порадив, а вислав, – не стрималась Феофано.
– Так, так, вислав; того вимагали обставини.
– Я згадую ніч у Софії, – промовила Феофано, – і не винувачу тебе. Ти зробив тоді так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твій друг і хто ворог, ти зрадив Феофано і тепер розплачуєшся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобі мене покликати – і я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди… Тільки для чого, для чого, Іоанне?
Він безпомічно озирнувся по спочивальні.
– Як же я міг тебе не кликати? Адже я залишився сам-один.
– Ти залишився один ще тоді, коли ми бачились з тобою в соборі, в Софії. Пригадуєш, ти сам говорив про це.
– Пригадую все, ніби це трапилось учора. Так, я тоді вже був один, а потім війна з Святославом, походи в Азію, страшна, невідома хвороба.
– Ти захворів, Іоанне, тільки через те, що біля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку.
Вона сіла на ложе зовсім близько від Цимісхія, бачила перед собою його неспокійні, злякані очі.
– Ти думаєш, хтось міг це зробити навмисне?
– Не тільки міг, а й зробив.
– Але хто? Невже він? – Іоанн кивнув на двері, за які вийшов проедр.
– Ні, – одразу ж відповіла Феофано. – Я не знаю людини, яка б тобі служила так вірно, як він.
– Тоді хто, хто? Адже я захворів не тут, а в далекому поході. Це почалося вночі… біля гори Олімпу, де я був тільки з проедром.
– Є отрути, які діють не одразу, а через певний час і довгі роки…
– А далі? – Він схопив
