стиха кашлянув, щоб там, на березі, знали, що в лодії хтось є, і люди на кручі почули його кашель, стали спускатись вниз.
– Добрий вечір, чоловіче! – пролунав близько голос.
– Добрий вечір, людіє! – відповів Микула.
Обернувшись до тих, що прийшли, він побачив високого, одягнутого в темне платно чоловіка, а позад нього ще одну постать, либонь, жінки.
– Чи не є ти воїн князя Святослава Микула? – запитав чоловік.
– Воїн Микула… А що?
– Ось ми принесли тобі поїсти, – сказав чоловік, – і платно принесли. Чули, що поранений.
– Навіщо ж? – щиро здивувався Микула. – Мені вже тієї їжі доста наносили… І платно я маю ще з походу.
– А тут нова сорочка й ногавиці, – почув тоді Микула жіночий голос. – Візьми, воїне, сама пряла, ткала й пошила.
– Спасибі, спасибі! – подякував Микула. – Та чого ж ви стоїте, людіє, підходьте ближче, спочиньте.
Пізні гості ступили в лодію, сіли, жінка – під насадом, де було зовсім темно, чоловік – проти місяця, і Микула побачив, що чоло його перетинає глибокий шрам.
– То й ти, бачу, помічений! – промовив він.
– Було таке, – махнув рукою чоловік. – Тільки давно, вже й забулося.
– О ні, – заперечив Микула і торкнувся свого чола, – таке, чоловіче, не забувається!
Поки вони говорили, жінка сиділа під насадом і слухала. На ній було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тільки очі, що, як здалося йому, були прикуті до нього.
– Куди ж ти поїдеш? – запитав його чоловік. – І коли?
– А куди ж? – відповів Микула. – Додому, до Любеча.
Жінка зітхнула.
– Тепер уже недалеко, – сказав Микула. – От був я, люди добрі, далеко – за морем Руським, за Дунаєм-рікою, за горами Родопськими…
– І князя Святослава бачив? – запитав чоловік.
Місяць швидко піднімався в небі, став меншим, але ясним, у воді від берега далеко до пониззя постелилась срібляста доріжка.
Микула розстебнув комір сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю доріжку.
– Гай-гай! – відповів він чоловікові. – Питаєте, чи бачив? Та не тільки бачив, а увесь час з ним попліч ішов. А в Доростолі – є такий город над Дунаєм – мій меч князеві Святославу життя врятував…
Жінка й чоловік напружено слухали, і Микула відчув, що міг би говорити про князя отак і до ранку.
– А в останню ніч, – вів він, – нехай прощен буде наш князь, – ми з ним поруч і спочивали. Було тихо, як і нині, темно-темно, вої спали, тільки князь Святослав не лягав, та ще я сидів недалеко. «Ти чому не спиш?» – запитав мене князь. «Сиджу, – кажу я, – а спати не хочеться… Вода тече – рідна вода, зорі вгорі – як сторожа, солов’ї співають – дихнути боїшся…» – «Правда, – згодився князь, – люба рідна земля, ніде кращої немає…»
–
