Ярополк добре знає, що ми не піднімемо меч супроти своїх братів.
– Проти кого ж він думає йти?
– Звісно, супроти Володимира, новгородського князя.
– Супроти сина мого Володимира? – У Малуші було перелякане обличчя. – Ні, він не зможе його подолати, він не вб’є його.
– І я так думаю, Малушо! Він хоче вбити, але не подолає Володимира… Ні, Малушо, – закінчив він, – і ти, і я – ми ще мусимо жити!
4
Ще здалеку, від Стрийової могили, звідки в ясну днину видко все навкруг аж до кам’яних осколів, Микула побачив рідний Любеч. П’ять літ – це було багато і воднораз так мало, непомітно проминули ці літа в походах на чужині, певне, й у Любечі за цей швидкоплинний час не сталося якихось змін.
Але зміни ці були, й чим ближче доходив Микула до рідного селища, тим більше їх бачив. Звичайно, зміни ці помітні були не на городищі, що було колись середовищем їхнього роду, – там однаково височіли насипані тисячами рук вали, за ними тікали в степ, зникали вдалині вкриті деревами могили старійшин роду й цілого племені.
Зміни сталися і в самому Любечі. Це вже був не виселок з роду, звідки виходив Микула на рать, а велике селище, цілий город.
Найбільше вразив Микулу терем, що стояв вище від Любеча, на пагорбі. Там, це він добре знав, було дворище брата його Бразда, там стояв колись кращий, ніж у всіх, але звичайний дім.
За ці літа Бразд побудував на дворищі терем з багатьма клітями і верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими віконцями, що поблискували згори, як очі хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на ціле, либонь, поприще[6], височіла тепер стіна з важких колод, а поверх неї витикались гострі кілки…
«Аки князь!» – подумав Микула про брата.
І терем не одного тільки брата стояв тепер на горі край Любеча – праворуч, також за стіною, але без гострих кілків, темнів добрячий терем ще когось із любечан, ліворуч – терем без огорожі, біля самого лісу – знайома Микулі з давніх часів корчениця[7] брата Сварга.
Поділ же Любеча вражав: тут були хижі більші й менші, димки куріли із землянок, всюди чулись людські голоси, біля берега по хвилі колихались десятки лодій із спущеними вітрилами.
«Не той Любеч, що був! – подумав Микула. – Більше ніби людей стало, то й розповзлися вони навкруг…» Він хотів тільки одного – швидше опинитись на рідному дворищі, але ноги його не слухались, Микула піднімався кручами від Дніпра повільно, зупинявся, щоб перевести дух, видерся нарешті на вал старого городища.
Тут йому пощастило – одразу ж за валом він побачив жінку; високо закидаючи над собою важкий рискаль, вона розбивала суху землю.
– Вісто! – закричав Микула. – Гей, Вісто, це я! Чи чуєш?!
Рискаль випав з рук жінки. Немов не вірячи очам, піднесла вона руки д’горі, пішла, побігла, кинулась уперед – на схил, на вал городища:
– Ми-ку-у-ло-о! Боги! Ми-и-ку-у-ло!
Він стояв перед нею з непокритою головою, у сірій від пороху
Поприще – міра довжини, 2/3 версти.
Корчениця – кузня.
