Від багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь поліг головою, то й ти біля нього кості склав.
– Ні! – скрикнув Микула. – Я живий, живий, Вісто!
Разом, дуже зігнувшись, бо двері за довгий час ще більше осіли, зайшли вони приступцями до хижі, зупинились одразу за порогом. У кутку тлів вогонь, червонувате його проміння осявало піл, темні стіни, кадь, у якій світилось кружальце води, порожні, перевернуті догори денцями корчаги, горнці.
Микула поволі рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що під ним жили.
І хто знає, чи почули й пізнали чури Микулу, чи, може, свіжим вітром війнуло на очаг від розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червоні язики піднялися над жаром.
– І як живе рід наш? – запитав, сівши біля очага, Микула.
– Усе, як було… Немає роду.
– А брати Бразд і Сварг?
– Бразд тепер не брат нам… Посадник княжий, новий терем поставив…
– Бачив… Добрий терем. А брат Сварг?
– Що Сварг? У старій його корчениці десятки холопів працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.
– А інші родовичі наші?
– Усе далі й далі люди від людей.
– Чому ж, Вісто?
– У кого земля й гривні, в того сила й правда, це тільки в нас нічого досі не було.
І вже тоді Віста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долівці недалеко від вогнища:
– А ти, Микуло, щось приніс?
Він не зрозумів навіть, про що вона запитує.
– Ти про що говориш?
– Чи є в тебе в торбі, – задихаючись, запитувала вона, – гривні, золото, срібло, багатство?
Микула подивився на неї, ніби не впізнавав.
– Багатство? О так, маю, он воно в торбині.
– І можна мені взяти подивитись?
– Дивись, дивись!
Поспішаючи, вона схопила й розв’язала торбинку, заходилася все з неї викладати.
– Сорочка?.. Та вона ж уся в крові… А це ногавиці… Знову кров! А це що?! Якесь жито?
– Дань узяв, – посміхнувся Микула. – Гречка це.
Віста розгублено опустила руки.
– А де ж… де ж, Микуло, – запитала вона, – золото, срібло?
– Не знаю, де воно, – тихо промовив Микула. – Не знайшов… – Трохи помовчавши, він додав: – Що багатство?! Он, у Києві бувши, шукав дочку нашу Малушу… її немає. Вісто! Навесні померла… у Дніпрі втопла… – Він узяв з торбинки кілька зерен гречки, кинув їх у вогонь. – За спокій її душі.
Віста заплакала так, як плачуть діти, – невтішно, навзрид…
5
Невдовзі побував Микула в брата свого Бразда, – Любеч невеликий, куди не руш – терема його не обминеш, не хотів би піти, так однаково княжий посадник покличе.
– Чув, чув, що повернувся ти з брані, Микуло, –
