розумію, – промовив Микула.
– Зате я розумію, – сердито сказав Сварг.
Він устав, пішов у кліть, довго там чимсь бряжчав, повернувся і поклав на стіл чотири золоті зливки і десяток різаних шматочків срібла.
– Візьми, – сказав Сварг.
– Нащо?
– Дві гривні кун і п’ять рєзан віддай Бразду.
– Почекай, Сварг! Як же це так, що ти даєш мені оці гривні й рєзани?!
– Я тобі нічого не даю, а тільки позичаю. Ти мене не бійся, не бійся, – поклав на плече Микули свою руку Сварг. – Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш…
– Ні, – відповів Микула. – Чи в тебе, чи в Бразда купа – однаково… Отепер я бачу, куди нас завела брань…
7
Микулі приснився батько Ант. Це було так просто і звичайно. Микула часто бачив уві сні батька Анта. Той вів з ним бесіди, щось радив, проти чогось застерігав, і Микулу це не турбувало, отже, душа батька – старійшини роду Анта, думав він, не пішла, як і душі всіх пращурів, з хижі, а живе під вогнищем, в пізню годину ночі прокидається, літає над вогнем і по хижі, розмовляє з Микулою. Він не бачив нічого дивного в таких снах, а радів навіть, що душі пращурів його не забувають.
І цієї ночі Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пішла. На вогнищі червоно тлів жар, з пітьми на стіні виступали почеплені на кілочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерте хутро, на помості спала Віста. В хижі було тихо, спокійно. Спати, тільки спати!..
Але неспокійно було на душі в Микули. Він довго сидів, почухався, ліг, пробував заснути – і не міг. Тоді Микула обережно, щоб не збудити Вісту, підвівся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочці та ногавицях пройшов по долівці, одчинив двері, вийшов надвір. Чому так сталось, хто знає, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далі пішов, пішов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, під якими спочивали старійшини роду Ант, Уліб і далекий прапрадід – старійшина-витязь Воїк.
Була тепла ніч, високо вгорі висів на небі місяць, він уже щербився – Перун із тризубцем у руках наступав на духів пітьми, на злі сили, – край місяця ніби присипаний попелом.
На землі було тихо, в зеленкуватому промінні місяця темнів, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горів жодний вогник, з лівого боку широкою підковою чорнів ліс, десь серед дерев блимав вогник у корчениці брата Сварга, звідти ж долітали удари двох молотів – все кує й кує Сварг лемеші, мечі, лемеші, мечі…
По праву руку від Микули линув Дніпро. Микула аж зітхнув: дивно чудовий був у цю пізню годину ночі Дніпро – повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у місячному промінні. Десь серед ночі почувся удар і сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рівному плесі щось зарябіло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крізь товщу вод на місяць величезні рибини. Води дніпрові линуть і линуть між берегів, темні ліси стоять над ними, у туманах далина.
Не тільки Микула дивиться на цей дивний світ, серед ночі він побачив і витязя їхнього роду – старійшину Воїка. Він стояв – закам’янілий
