подорож добігла кінця. Корабель уже наближався до свого причалу серед заповнених верфей. Матроси вже мучилися з якорем, викидаючи канати на пристань. Тепер із корабля на запорошений берег плавно спускалися сходні.
– Гаразд, – сказав практик Северард. – Піду вип’ю.
– Випий чогось міцного, але неодмінно знайди мене згодом. Завтра на нас чекатиме робота. Дуже багато роботи.
Северард кивнув, і довкола його худого обличчя загойдалося тонке волосся.
– О, я живу заради служіння.
«Не знаю точно, заради чого ти живеш, але сумніваюся, що заради нього». Він неквапом пішов геть, фальшиво щось насвистуючи, протупав по сходнях, подолав верф і зник між запорошеними брунатними будівлями за нею.
Ґлокта збентежено подивився на вузькі дерев’яні сходні, обмацав однією рукою держак свого ціпка та облизав порожні ясна, набираючись відваги, щоби ступити на них. «Справжнє діяння самовідданого героїзму». Він на мить замислився про те, чи не розважливіше буде проповзти ними на животі. «Так шанси на смерть у воді будуть менші, але це навряд чи буде пристойно, чи не так? Очільник Інквізиції міста, що викликає шанобливий острах, вповзає у свої нові володіння на животі».
– Вам допомогти?
Практик Вітарі дивилася на нього скоса, відкинувшись спиною на поручні корабля. Її руде волосся стирчало дибки, як колючки на будяку. Вона, здавалося, усю дорогу ніжилася на свіжому повітрі, як ящірка, геть нічого не відчуваючи від хитання корабля й насолоджуючись нестерпною спекою так само сильно, як Ґлокта її ненавидів. Вгадати вираз її обличчя, прихованого чорною маскою практика, було важко. «Але цілком можна припустити, що вона всміхається. Без сумніву, вона вже готувала свій перший звіт для архілектора: “Каліка провів більшу частину мандрівки, блюючи під палубами. Коли ми прибули до Дагоски, його довелося витягати на берег разом із вантажем. Він уже став посміховиськом…”»
– Звісно, що ні! – різко вимовив Ґлокта, пошкандибавши на сходні так, ніби він щоранку ризикував життям. Коли він поставив на них праву ногу, вони підозріло захитались, і він до болю чітко усвідомив, що об слизьке каміння причалу далеко під ним плюскає сіро-зелена вода. «Біля доків знайшли тіло…»
Але кінець кінцем йому вдалося прочовгати на другий кінець без жодної пригоди, тягнучи за собою всохлу ногу. Діставшись до запорошеного каміння доків і нарешті знову ставши на тверду землю, він відчув безглуздий приплив гордості. «Сміхота. Можна подумати, ніби я вже здолав гурків і врятував місто, а не прошкандибав три кроки». На додачу до всього, тепер, коли він уже звик до постійного хитання корабля, у нього від стабільності землі почалося запаморочення й закрутило в животі, а мерзотний солоний сморід розпечених доків аж ніяк не покращував ситуації. Він примусив себе проковтнути повний рот гіркої слини, заплющив очі й підвів обличчя до безхмарного неба.
«Трясця, як же спекотно». Ґлокта вже й забув, як спекотно буває на Півдні. Рік
