Давуста, а також оглянути оборонні споруди міста. Ретельно їх оглянути та подбати про те, щоб гурки залишилися по той бік. Він наказав мені вживати будь-яких заходів, які я вважатиму за необхідне.
Він зробив ефектну паузу.
– Будь-яких… заходів.
– Що там таке? – пробурчав лорд-губернатор. – Я хочу знати, що відбувається!
Документом уже заволодів Віссбрук.
– Королівський указ, – видихнув він і витер спітніле чоло тильним боком рукава, – підписаний усіма дванадцятьма членами Закритої Ради. Він надає всі повноваження!
Він обережно поклав указ на інкрустований стіл, неначе побоюючись, що той раптом спалахне.
– Це…
– Ми всі знаємо, що це таке.
Магістр Ейдер задумливо стежила за Ґлоктою, погладжуючи одним пальцем гладеньку щоку. «Наче крамарка, яка раптом усвідомлює, що це її ошукав покупець, який здавався невігласом, а не навпаки».
– Схоже, очільник Ґлокта перебере керівництво на себе.
– Я не став би казати «перебере керівництво на себе», але я буду відвідувати всі наступні збори цієї ради. Вважайте це першою з величезної кількості змін.
Сівши у своє прекрасне крісло, витягнувши зболену ногу й давши відпочити зболеній спині, Ґлокта розслаблено зітхнув. «Майже зручно». Він швидко оглянув насуплені обличчя членів правлячої ради міста. «Щоправда, звісно, один із цих чарівливих людей, швидше за все, є небезпечним зрадником. Зрадником, який уже організував зникнення одного очільника, а тепер, цілком можливо, думає про усунення ще одного…»
Ґлокта прокашлявся.
– Отже, що ви казали, генерале Віссбрук, коли я прийшов? Щось про стіни?
Рани минулого
– Давні помилки, – надзвичайно бундючно вимовив Баяз, – не повинні повторюватися. Тож в основі будь-якої вартісної освіти має лежати ґрунтовне розуміння історії.
Джезаль уривчасто зітхнув. Із якого дива цей старий заповзявся його просвітити, йому було незрозуміло. Можливо, в цьому було винне величезне себелюбство, пов’язане з легким маразмом. Хай там як, Джезаль твердо вирішив геть нічого не навчатися.
– …так, історії, – розмірковував маг, – у Калкісі дуже багато історії…
Джезаль роззирнувся довкола й залишився вкрай розчарованим. Якщо історія – це лише вік, то Калкіс, прадавнє портове місто Старої Імперії, однозначно був багатий на неї. Якщо ж історія – це щось більше – велич, слава, те, що хвилює кров, – то історії в ньому явно не було.
Без сумніву, місто було ретельно сплановане й мало широкі прямі вулиці, розташовані так, щоб подорожнім відкривалися величні краєвиди. Але за багато століть краєвиди, що, можливо, колись були гордими міськими пейзажами, обернулися на панорами занепаду. Всюди були покинуті будинки, на заїжджені колесами площі сумовито дивилися порожні вікна та дверні прорізи. Вони минали провулки, зарослі бур’янами, закидані камінням і завалені гнилими колодами. Половина
