краю до краю.
Лоґен скривився.
– І задум саме такий?
– Задум, як ти висловився, саме такий. Стару Імперію з незапам’ятних часів роздирають усобиці. Колись це була єдина країна з одним імператором, виконання законів якого забезпечували могутня армія та вірний уряд, але з роками вона розпалася на кипучу суміш дрібних князівств, божевільних республік, міст-держав і крихітних володінь, і мало хто став визнавати якогось ватажка, що вже навіть не тримає меча в нього над головою. Межі між оподаткуванням і розбоєм, між справедливою війною та кривавим убивством, між правомірними претензіями та фантазією розмились і щезли. Не минає й року без того, щоб черговий бандит, який жадає влади, оголосив себе королем світу. Наскільки мені відомо, років, може, з п’ятдесят тому був такий час, коли існувало щонайменше шістнадцятеро імператорів одразу.
– Хе. На п’ятнадцять більше, ніж треба.
– Дехто міг би сказати, що на шістнадцять більше, ніж треба, і жоден з них не був привітним до мандрівників. У плані вбивств Стара Імперія пропонує жертві доволі широкий вибір. Але загинути можна не тільки від людської руки.
– Справді?
– О Боже, та справді! Природа залишила на нашому шляху багато страхітливих перешкод, тим паче, що зараз швидко наближається зима. На захід від Калкіса простягається широка гладенька рівнина, відкритий степ на багато сотень миль навколо. Можливо, у Старий Час значна її частина була заселена, оброблялася, її в усіх напрямках перетинали прямі дороги з доброго каменю. Нині більшість тамтешніх міст лежить у мовчазних руїнах, місцевість там перетворилася на мокру від злив дичавину, від доріг лишилися стежки з битого каменю, що заводять необачних у грузькі болота.
– Болота, – пробурмотів Лоґен, поволі хитаючи головою.
– Є й дещо гірше. Річка Аос, найбільша з усіх річок Земного кола, утворює посередині цього пустища глибоку звивисту долину. Нам доведеться її перетнути, але мостів через неї лишилося всього два: один біля Дарміума, на який слід сподіватися найбільше, та ще один біля Аостума, щонайменше миль за сто на захід від першого. Є й броди, але Аос – річка могутня та швидкоплинна, а її долина глибока й небезпечна. – Лонгфут цокнув язиком. – А потім ми дістанемося Ламаних гір.
– Вони що, високі?
– О, ще й які. Дуже високі й дуже небезпечні. Ламаними їх називають за круті скелі, звивисті яри, раптові й дуже глибокі урвища. Ходять чутки, що там є перевали, але всі їхні мапи, якщо такі й були колись, уже давно втрачені. Подолавши гори, ми попливемо на кораблі…
– Ви збираєтеся перенести через гори корабель?
– Наш наймач запевняє мене, що зможе розшукати корабель на тому боці, хоча як, я не знаю, бо про той край практично нічого не відомо. Ми попливемо строго на захід до острова Шабуліана, що, як кажуть, здіймається з океану на самісінькому краю світу.
– Як кажуть?
– Усе, що про нього відомо, –
