style="font-size:15px;"> «Ви правильно розумієте».
– Мені потрібна ваша допомога, тож я пропоную вам, що можу. Запропонував би й більше, але більше нічого не маю. Ви можете хандрити тут, у нетрях, у товаристві мух і чекати на прибуття імператора. Можливо, великий Утман-ул-Дошт запропонує вам кращу домовленість. – Ґлокта на мить зазирнув Кадії в очі. – Але ми обидва знаємо, що цьому не бувати.
Жрець стиснув губи, погладив бороду, а тоді тяжко зітхнув.
– Кажуть, той, хто загубився в пустелі, має брати воду, яку йому пропонують, хоч хто її пропонує. Я пристаю на ваші умови. Щойно храм спорожніє, ми почнемо рити вам ями, тягати ваше каміння й носити ваші мечі. Щось – це краще, ніж нічого, а разом ми, можливо, як ви кажете, навіть зуміємо здолати гурків. Дива справді трапляються.
– Я чув про це, – відповів Ґлокта, штовхнувши свій ціпок, закректавши та звівшись на ноги. До його спітнілої спини прилипла сорочка. – Чув про це.
«Але жодного не бачив».
Ґлокта розтягнувся на подушках у своїх апартаментах, відкинувши голову назад, роззявивши рота й даючи своєму зболеному тілу відпочити. «У тих самих апартаментах, які колись були зайняті моїм визначним попередником, очільником Давустом». Це були широкі, просторі, добре вмебльовані кімнати. Можливо, колись, перш ніж тубільців викинули в запорошене Нижнє місто, вони належали якомусь дагосканському князеві, візирові-інтриганові чи смаглявій наложниці. «Ці кімнати значно кращі за мій убогий курник в Аґріонті – от тільки відомо, що з них зникали очільники Інквізиції».
Одні вікна виходили на північ, до моря, на найкрутіший бік скелі, а інші – на розпечене місто. Усі вони були оснащені важкими віконницями. За ними виднілося голе каміння й урвище з зазубленими скелями та гнівною солоною водою на дні. Двері були завтовшки шість пальців, обтикані залізними цвяхами й мали важкий замок і чотири великих засуви. «Давуст був людиною обережною і, схоже, не без причини. То як сюди могли потрапити вбивці, і як вони, потрапивши сюди, могли позбутися тіла?»
Він відчув, як його вуста кривляться в посмішці. «Як вони позбудуться мого тіла, коли прийдуть? У мене вже з’являються вороги: зневажливий Вурмс, педантичний Віссбрук, торгівці, чиїм прибуткам я загрожую, практики, що служили Гаркерові й Давустові, тубільці, у яких є привід ненавидіти будь-яку людину в чорному, звичайно, мої давні вороги гурки – і все це за умови, що Його Преосвященство не стурбується через відсутність прогресу й не вирішить замінити мене особисто. Цікаво, чи піде хтось шукати мій понівечений труп…»
– Очільнику.
Розплющити очі та підняти голову виявилося дуже важко й боляче. Усе боліло від докладених за останні кілька днів зусиль. Шия з кожним порухом клацала, як гілочка, що ламається, спина була затерпла і крихка, як дзеркало, у нозі настирливий біль переходив у тремтливе заніміння й навпаки.
У дверях стояла, схиливши голову, Шікель. Порізи та синці на її смаглявому обличчі загоїлися. Зовні ніщо не
