на це слід чекати з нетерпінням. Що там у штабі принца?
Вест захитав головою.
– Змагання з нахабства, невігластва й марнотратства. А що там у тебе? Як життя в таборі?
– Нам не так уже й кепсько ведеться. А от деяких рекрутів мені шкода. Вони не придатні до бою. Я чув, двоє старших померли вчора вночі від застуди.
– Буває. Просто сподіваймося, що їх закопають глибоко й на віддалі від нас усіх. – Вест бачив, що здоровань вважає його безсердечним, але такі вже були справи. Мало хто з померлих у Гуркулі загинув у бою. Нещасні випадки, хвороби, маленькі ранки, що почали гнити. Цього починаєш очікувати. З таким кепським спорядженням, як у деяких рекрутів? Та вони щодня когось ховатимуть.
– Тобі нічого не треба?
– Дещо треба. Мій кінь утратив у цій багнюці підкову, і я спробував знайти когось, хто підкує його заново. – Джеленгорм розвів руками. – Може, я й помиляюсь, але мені здається, що на весь табір немає жодного коваля.
Вест витріщився на нього.
– Жоднісінького?
– Я не зміг відшукати жодного. Є кузні, ковадла, молоти та все інше, але… працювати з ними нема кому. Я поговорив з одним із квартирмейстерів. Він сказав, що генерал Полдер відмовився відпускати своїх ковалів, і генерал Крой теж, тому, ну… – тут Джеленгорм знизав плечима, – у нас жодного коваля.
– І ніхто не додумався перевірити?
– А хто б додумався?
Вест відчув, як знайомий головний біль смикає ззаду його очі. Стрілам потрібні наконечники, клинки потрібно гострити, обладунки, сідла та вози, якими возять припаси, ламаються й потребують ремонту. Армія без ковалів лише трохи краща за армію без зброї. А вони в замерзлій місцевості, за багато миль від найближчого поселення. Втім, може…
– Дорогою ми проминули виправну колонію.
Джеленгорм примружився, намагаючись згадати.
– Так, здається, ливарню. Я бачив дим над деревами…
– Там неодмінно є люди, що вправно працюють із металом.
Здоровань підняв брови.
– Злочинці, що працюють із металом.
– Я погоджуся на все, що ми зможемо роздобути. Сьогодні твоєму коневі бракує підкови, а завтра нам, можливо, нічим буде битися! Збери десяток людей і віз. Ми поїдемо негайно.
Крізь холодний дощ було видно, як за деревами височіє в’язниця, обнесена огорожею з великих замшілих колод, що були увінчані погнутими іржавими шипами. Невеселе місце невеселого призначення. Вест зіскочив із сідла, тим часом як позаду нього зупинилися Джеленгорм і його люди, а тоді почвакав заїждженою стежкою до воріт і погупав ефесом шпаги в їхню обвітрену деревину.
Це сталося не одразу, та врешті-решт у них різко відчинилося маленьке вічко. Крізь отвір на нього непривітно поглянула пара сірих очей. Сірих очей над чорною маскою. Практик Інквізиції.
– Мене звати полковник Вест.
Очі
