style="font-size:15px;"> Маленька проста кімнатка з сірими стінами, холодна і з легким запахом вологи. За камінною решіткою мерехтів убогий вогонь; полиця, що прогнулася, була заставлена книжками. З однієї стіни велично дивився портрет короля Союзу. За дешевим письмовим столом сидів і писав худорлявий чоловік у чорному плащі. Подивившись на Веста, він обережно поклав перо на стіл і потер собі перенісся великим і вказівним пальцями, замурзаними чорнилом.
– У нас відвідувач, – буркнув практик.
– Бачу. Я інквізитор Лорсен, комендант нашого маленького табору.
Вест дуже швидко потис його кістляву руку.
– Полковник Вест. Я прийшов із армією принца Ладісли. Ми отаборилися за десяток миль на північ звідси.
– Ясно. Чим я можу допомогти його високості?
– Нам украй потрібні люди, що вправно працюють із металом. У вас тут діє ливарня, чи не так?
– Копальня, ливарня та кузня для виготовлення сільськогосподарського реманенту, але я не розумію, що…
– Чудово. Я заберу з собою з десяток людей, найвправніших із тих, хто у вас є.
Комендант нахмурився.
– Це не підлягає обговоренню. Тутешні в’язні винні в найсерйозніших злочинах. Їх не можна випускати без підписаного наказу самого архілектора.
– Тоді у нас проблема, інквізиторе Лорсен. У мене десять тисяч людей зі зброєю, яку потрібно гострити, обладунками, які потрібно лагодити, та конями, яких потрібно підковувати. Ми можемо піти в бій щомиті. Я не можу чекати на накази від архілектора чи когось іще. Я мушу піти звідси з ковалями, та й усе.
– Але ви маєте розуміти, що я не можу дозволити…
– Ви не усвідомлюєте серйозності ситуації! – гарикнув Вест, у якого вже почали здавати нерви. – Звичайно, надсилайте листа архілекторові! Я відправлю до свого табору по одній людині на кожну роту бійців! Очевидно, хто одержить допомогу першим!
Комендант замислився над цим і кінець кінцем сказав:
– Чудово, йдіть за мною.
Коли Вест вийшов із будівлі коменданта, повернувшись у нескінченну мжичку, з ґанку однієї з хатин на нього витріщилися двоє забрьоханих дітей.
– Тут є діти?
– У нас бувають цілі сім’ї, якщо їх визнають небезпечними для держави. – Лорсен скоса глянув на нього. – Прикро, але, щоб утримати Союз укупі, завжди були потрібні жорсткі заходи. Ви, судячи з вашого мовчання, цього не схвалюєте.
Вест подивився, як одне з обідраних дітей, можливо, приречене провести в цьому місці все життя, шкутильгає по багнюці.
– Я вважаю, що це злочин.
Комендант знизав плечима.
– Не обманюйтеся. Усі в чомусь винні, а загрозу можуть становити навіть невинуваті. Можливо, полковнику Вест, без дрібних злочинів неможливо запобігти більшим злочинам, але це вже вирішувати тим, хто вищий за нас. Я лише стежу за тим, щоб вони старанно працювали, не полювали одне на одного
