мені хом’яка, досить уже!
– Кицюню, у мого хом’ячка чотири лапки… Але я віддам тобі інші дві за п’ятнадцять франків, це хороша ціна…
– Абделю, ти справжній покидьок! Добре, дай мені хом’яка, а в четвер у колежі я заплачу.
– Ванессо, я не знаю, чи можу тобі довіряти…
Вона багряніє від злості. Я теж, але від сміху. Простягаю їй смердючий клубок шерсті й проводжаю її поглядом. Я ніколи і вушка тому хом’яку не відрізав би. Він помер через кілька тижнів у своїй п’ятизірковій клітці вдома у тієї дівчинки. Вона навіть не вміла правильно за ним доглядати.
Із колежу мене перевели в професійний ліцей 12-го округу на спеціальність «загальна механіка». Називається заклад «Шеннев’єр – Малезьє». У перший день навчання заступник директора додає трішки моралізаторства на уроці історії.
– Андре Шеннев’єр і Луї Малезьє обидва були палкими захисниками Франції під час німецької окупації в Другій світовій війні. Вам пощастило жити в мирній країні, що процвітає. Вам доведеться боротися лише за своє майбутнє. Закликаю вас навчатися своєї справи з таким самим завзяттям, яке мали мсьє Шеннев’єр і Малезьє.
Зрозуміло. Я чинитиму опір, як і ті двоє солдатиків. Я ніколи не мав намірів бруднити руки за роботою. Мені чотирнадцять, у мене немає жодної мети, тільки свобода, яку треба захищати. Протриматися ще два роки – і вони змушені будуть мене відпустити. Після шістнадцяти років у Франції не обов’язково ходити до школи. Але я знаю, що навіть до того нам послаблять повідки.
І слава Богу. Я не маю нічого спільного з отарою, разом із якою мене хочуть змусити пастися. Що за історія з баранами, яку розповідав нам минулого року викладач французької? Панурґові барани[15], точно! Чувак кидає одного в море, а решта йдуть за ним. У цій клятій школі всі учні скидаються на баранів. Це треба бачити. Тупий погляд, лексикон із трьох слів, одна думка на рік. Вони залишаються на другий рік, на третій, дехто на четвертий. Вони переконали всіх, що стараються, що працюють заради атестата, інституту і всіх цих дурниць. У них є базові інстинкти: їсти – «слава їдальні!» – і трахатися, іншого слова нема, бо саме це вони повторюють між собою цілий день.
У цьому класі дегенератів опинилося троє бідолашних дівчат. Принаймні одна з них потрапить під роздачу, і не один раз, і не з одним із них… У мене чимало вад, але я не маю схильності до насильства. Дякую, хлопці, я не граю. Я граю деінде, в інші ігри.
7
Ми постійно крутилися в Боґренелі. У магазинах з’являлося серйозне оснащення для захисту від наших візитів: детектори руху, щораз досконаліші магнітні кліпси, охоронці, уважний до певного типу клієнтури персонал… Не більш як за два роки системи безпеки в магазинах так розвинулися, що ми більше не могли черпати з цього джерела. Треба було або відмовитися від кофт із капюшоном, які нам так личили, або дістати їх деінде… Просто з вішалки – зняти з хлопців із престижних районів. Такій ідеї не бракувало ані логіки, ані цинізму, сьогодні я готовий це визнати. У ті ж часи я нічого не усвідомлював. Знову-таки, я був абсолютно нездатний поставити себе на чиєсь місце. Я не пробував, не думав
Панурґ – герой романів Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель». «Панурґовими баранами» називають людей, які сліпо йдуть за своїм лідером, не мислячи самостійно.
