ловили. Я проводив у поліції годину-дві і повертався, ніби нічого й не сталося. Поліція у Франції і близько не така страхітлива, як у фільмах. Я ніколи не отримував довідником по пиці, жодного навіть найлегшого ляпаса. У Франції дітей не б’ють, так не робиться. У Белькасема й Аміни дітей теж не били. Пам’ятаю ґвалт у деяких сусідів: крики батька, який шмагав сина по спині, крики сина, який верещав від болю, крики матері, яка волала, щоб сеанс тортур закінчився. Пам’ятаю Мулу, Кофі, Секу, вони добряче отримували на горіхи. Упродовж кількох днів після цього їх не можна було сильно ляскати по плечу, а головне – не згадувати про покарання і не казати, що ти все чув і все зрозумів. Не сталося нічого. До того ж нічого не мінялося, життя після різок не відрізнялося від життя до різок. Мулу, Кофі й Секу так і несли свою варту під будинком чи на плиті й так само швидко бігали.
Я вжив запобіжних заходів і віддаляюся від 15-го округу. Гілкою 10 до станції «Шарль-Мішель», пересадка на Одеон, виходжу на «Шатле – Ле-Аль». Там юрмиться купа народу. Особливо чорні та араби. Дехто вважає себе американцем. Вони напихаються гамбургерами, щоб мати таку ж фігуру, як у брейкдансерів. Їх чути здалеку – на плечі реве бумбокс. На голові – кепка, але з козирком назад, штани – найбільшого розміру, який тільки можна відкопати. Вони ставлять свій апарат, підкручують гучність і кидаються на танцмайданчик. Вони забезпечують видовище та звуковий фон, заглушаючи торги.
Кожен займається своїми справами і не зважає на інших, я змішуюся з натовпом. Ковтаю сендвіч, штовхаю куртку «Лакост», пару туфель «Вестон», усе дуже невинно: наркоту продають не тут, не в полі мого зору. Така торгівля мене не цікавить, хіба щоб позлити золоту молодь із 16-го, яка прагне приперчити свої багатійські вечірки.
Я штовхаю їм сушений перець. На канабіс він не схожий ні запахом, ні кольором. Їх це, здається, не дивує, вони викладають грошики. Я вирізаю шматочок кленової кори, роблю з неї солідну паличку. Лишається тільки потерти її гашиком, справжнім, щоб надати потрібного кольору й запаху, і загорнути це все в шматочок газетного паперу. Біля Фонтану невинних з’являється сосунець у блейзері.
– Маєш щось, маєш щось?
– А ти, ти маєш бабло?
Одразу ж укладаємо угоду, цей тип не бариться. Уявляю його пику, коли він розгорне пакунок. Він витягне папірці для самокруток і тютюн, схований під матрацом, спробує розкришити липовий гашиш, щоб скрутити косяк, але тільки пальці подряпає. Хороша в мене травка, Жане-Бернаре? Ти диви, та це ж клен!
Вечірки, «зулу-паті», як їх називають, відбуваються у підвалах. Тут усі друзі, незалежно від етнічного походження. А оскільки всі тут друзі, то ніхто нікого не знає. Я знаю ім’я або прізвисько кожного чувака, який тут буває, як і вони знають, хто я: Малий Абдель. На цьому все закінчується. Я не знаю їхнього прізвища, вони ніколи й не чули про Селлу. Мене називають Малим через зріст, не через вік – мені п’ятнадцять. Тут є й набагато молодші за мене і навіть страшенно наївні дівчатка. Вони фліртують, передчуваючи небезпеку, їм подобається, як дивляться на них ці хлопці, сильні, як чоловіки, а потім
