мені поспати…
Інший голос, сухіший, заговорив, поки його власник трусив мене за руку:
– Перевірка документів. Твої документи!
Урешті-решт я встав, позіхнув на всі тридцять два, хотів було глянути на годинник, але вчасно схаменувся. Планктон в уніформі міг здогадатися, що це не подарунок на перше причастя.
– Я б зараз з’їв круасанчик із кавою…
– Встав із тієї ноги, дуже добре!
Я зі скептичним виглядом простягнув документи, з ними, ясна річ, усе добре. Хоч народився я в Алжирі, та у Франції мав посвідку на постійне проживання, яку щойно поновили. Я навіть був у процесі отримання громадянства: у вісімдесятих роках будь-хто, хто прожив у Франції понад десять років, міг отримати паспорт країни. Я не парився. Мій брат, цей телепень, неуважно поводився з документами: його вислали до Алжиру в 1986-му. Белькасем і Аміна втратили сина, мабуть, того, якого вони хотіли б залишити, якби мали вибір. Другого довелося забирати з поліції.
– Селлу, тебе хочуть бачити в КР, ми тебе забираємо.
– КР? Це що таке – КР?
– Не прикидайся дурником. Ти чудово знаєш, що це таке, – карний розшук!
Я одразу ж зрозумів, що йдеться про вбивство на Шатле. Єдина достатньо серйозна справа, з якою можна заслужити аудієнцію на острові Сіте. Я знав, що нічим не ризикую: я був свідком, не більше, і не знав особи вбивці. Хоч раз я не мусив брехати. Не було сенсу хитрити: мене ні в чому не звинувачували, я міг сказати чисту правду. Зчинилася бійка, блиснув ніж, чувак осів на землю, кінець історії.
Але так почалися мої стосунки з карним розшуком.
9
Мені щойно виповнилося шістнадцять. Кілька днів тому я опинився перед дисциплінарною радою ліцею, яка поклала край моїй кар’єрі автомеханіка. Мене звинувачували в регулярних прогулах, а ще – у правому хуку викладачеві менеджменту.
– Абделю Яміне Селлу, 23 квітня ви напали на мсьє Перюшона. Ви визнаєте це?
Чесне слово, справжній трибунал…
– Визнаю, визнаю…
– Добре, це вже щось! Ви можете гарантувати, що не вчините такого знову?
– А, ну, це від нього залежить!
– Ні, це залежить тільки від вас. То ви можете обіцяти, що це було востаннє?
– Ні, не можу.
Директор зітхає так, ніби вже змирився. Інші «судді» навіть не підводять очей від своїх кросвордів. Моя зухвалість для них – найзвичніша рутина. Вони вже стільки всього бачили, що я навіть не знаю, чим їх можна здивувати. Пробую пожартувати.
– Мсьє директоре, ви ж не відрахуєте мене?
– Вам раптом стало не начхати на професійне майбутнє, Абделю Яміне?
– Ну… Взагалі-то я питаю через їдальню. По четвергах там часто буває картопля фрі. Мені подобається приходити їсти по четвергах.
Ніхто в залі й вухом не повів. Навіть найтовстіший з них, головний радник з виховної
