Не до поштового. Нас викликають до поліції. Що ти накоїв?
– Гм, якщо чесно… Не знаю…
Я добре знав, але думав про щось ганебніше за свій жалюгідний шантаж. Коли поліцейський роз’яснив причину виклику, я мало не зітхнув із полегкістю.
– Мсьє Селлу, вашого сина Абделя Яміна звинувачують у вимаганні коштів.
Надто складно сказано для Белькасема. Та я й сам не зрозумів, поки він не назвав імені Ванесси. Я пішов, пообіцявши повернути фото власниці наступного ж дня. Батьки нічого не зрозуміли в цій історії, вони пішли за мною, не буркнувши ні слова, не ставлячи жодних запитань. Мене не покарали ні вдома, ні в школі.
Через багато років я дізнався, що директора школи посадили до в’язниці: він займався шахрайством, зокрема цупив гроші з каси шкільного кооперативу. Обкрадати дітей – так, якщо чесно, не годиться.
5
Щоранку я снідав дорогою до школи. Постачальники залишали ящики перед дверима ще зачинених магазинів і спокійно їхали собі далі. Кожен пакунок був обгорнутий у пластикову плівку. Достатньо одного надрізу – і пригощайся. Пачка печива «Сен-Мішель» тут, баночка апельсинового соку там. Я не бачив у цьому нічого поганого: усе це стояло просто на тротуарі, тобто знову-таки на відстані витягнутої руки. І, якщо чесно, однією пачкою печива більше, однією менше… Я ділився з Махмудом, Нассімом, Аюбом, Макоду, Бокарі. Я дружив з усіма хлопчаками в Боґренелі, серед яких було небагато Едуарів, Жанів чи Луї. Не тому що ми не хотіли з ними водитися, а тому що вони самі не бажали в нашу компанію. Хай там як, я радше був самітником, хоч водночас і верховодою. Мій девіз був: «Хто мене любить, іде за мною»[13], – а коли я обертався, то виявляв, що за мною пішло аж надто багато.
Ми зависали на «плиті»[14], бетонованому майданчику між хмарочосами, над підземним торговим центром, – це була наша місцина для розваг. Ми були гарні, вдягнуті за останньою модою в речі таких марок, які належало носити. Куртка «Шевіньон», джинси «Левайс» з вирізами збоку і «латками» з принтом «Барберрі». Спортивний костюм «Адідас» із трьома смужками. До речі, він нині повертається в моду. Поло «Лакост», до якого я досі небайдужий. Я й зараз дуже люблю крокодильчика на кишені сорочки.
Уперше мене спіймали в магазині «Гоу спорт», який я до того обчищав уже кілька разів. Раз плюнути: я заходив, вибирав речі, які мені подобались; у кабінці натягав їх одна на одну і йшов собі геть, ніким не помічений. Просто трішки товстішим, ніж прийшов. Я кажу про ті часи, коли охоронців і систем безпеки не існувало. Піджаки висіли на вішаках з рукописним цінником, причепленим до петлиці. Одного дня з’явилися такі собі захисні кліпси, які нібито неможливо зняти. Утім, їх можна було відчепити скріпкою, лише здогадавшись, як саме. Клепки мені ніколи не бракувало, та й часу я не гаяв.
Я дуже рано перестав ходити з батьками на їхні недільні прогулянки в Тюїльрі, до звіринця Саду рослин чи зоопарку Венсен. У неділю по обіді ми всі дрімали перед «Старскі та Гатч», поки по мене не заходив Ясін, Нордін чи Брагім. Ми спускалися на плиту й вигадували, чим зайнятися, що б нового втнути.
Цитата, яку приписують королю Франції Філіппу VI Валуа.
Архітектура на плиті – поняття зі сфери містобудування, коли місто чи район поділяються на яруси: пішоходи пересуваються поверхнею бетонної плити, під якою розташовуються, також на різних рівнях, дороги для автотранспорту, метро, паркінги, магазини тощо.
