підводжу погляд на приятеля, який стоїть до мене обличчям. Джинси і справді гарні. А от німецька вівчарка, що шкірить зуби просто за його спиною, – зовсім не така гарна. Я простежую очима за поводком, і мій погляд падає на руку, майже таку ж волохату, як і сам собацюра. Переводжу погляд ще вище і бачу квадратну голову в кашкеті. О.Х.О.Р.О.Н.А. Отже, жодних сумнівів бути не може.
Сторож хапає Ясіна за комір куртки.
– Сюди, обидва.
– Але мсьє, ми нічого не зробили!
– Стули пельку!
Він виводить нас із комірчини через маленькі дверцята, цього разу з боку торгового центру, і зачиняє в туалеті для персоналу. Клац-клац, туалети замикаються ззовні! Я сміюся на всю горлянку.
– Ясіне, ти таке бачив? Ото хитруни! Вони передбачили, що їхній нужник може слугувати камерою для спійманих на гарячому злодіїв. А що, оптимізація простору!
– Перестань реготати, ми вляпались.
– Та ні, чого? Ми нічого не взяли!
– Бо не встигли. І ми все-таки вдерлися до магазину.
– Хто вдерся? Ти? Ти вдерся до магазину, Ясіне? Звичайно, ні, і я теж – ні! Двері були відчинені, ми просто зайшли!
На цих словах я знімаю кришку бачка і ховаю в нього штихель.
Через кілька хвилин собачник повертається з двома поліцейськими. Ми викладаємо їм свою версію подій. Сторож не дурний, але й не здатний нічого довести, відпускає фліків і випроводжає нас туди, звідки ми прийшли.
– Щоб ви знали, хлопці, оця рамка – це сигналізація. Коли під нею хтось проходить, у будці охорони запалюється червона лампочка.
Я вдаю захват перед цим новітнім дивом техніки.
– А, добре. Дуже зручна штука.
– Дуже.
Металеві двері клацають за нашими спинами. Ми йдемо на плиту до інших хлопців із району, ледь не лускаючи зі сміху.
Найбільшу свою крадіжку, мається на увазі за розміром, я здійснив ще до десяти років. Я схопив машинку в магазині іграшок «Блакитний поїзд» у тому ж торговому центрі Боґренелю. Справжній електричний автомобіль, в який можна сідати! Пам’ятаю, як спускався сходами, тримаючи те одоробло на голові, біг з усіх ніг, поки директор магазину гнався за мною назирці.
– Стій, хулігане, стій!
Та штуковина коштувала цілий статок.
Після того кожен із нас випробував її на плиті. Їздила вона так собі. Чесно кажучи, своїх грошей вона не вартувала.
6
Усе це ввійшло у звичку. Я вже не міг змінитися. До дванадцяти років у мене не залишилось жодного шансу зненацька стати добропорядним громадянином, необхідним суспільству. Усі без винятку місцеві хлопчаки обрали той самий шлях, що і я, і не збиралися з нього сходити. Нас треба було позбавити свободи, всього, що ми мали, розлучити один з одним, мабуть, а ще… Та ніщо не допомогло б. Довелося б перепрограмувати нас повністю, як стирають жорсткий диск комп’ютера. Але ми не машини, і ніхто не міг собі дозволити
