не хвилюйтеся за мене, усе гаразд. У мене немає травми.
– Та ні, Абделю, є, звичайно, є!
– Ну, якщо ви так кажете…
У чому немає сумнівів, так це в тому, що ми, діти ашелемів, жили в несвідомості. Ми ніколи не отримували достатньо сильного сигналу, аби зрозуміти, що стаємо на слизьку стежку. Батьки нічого не казали, бо не знали, що сказати, і навіть якщо вони не схвалювали нашої поведінки, то не мали змоги протистояти. У більшості магрибців і африканців дитина здобуває той досвід, який їй заманеться, аби лише це було безпечно. От і все.
Повчання залишалися тільки словами, до діла ніхто не переходив.
– Ти пускаєшся берега, хлопчику мій! – стверджували шкільна вчителька, директор магазину, офіцер поліції, який ловив нас утретє за два тижні.
На що вони всі розраховували? Що ми розпачливо скрикнемо: «О Боже мій, я роблю дурницю, та що зі мною таке, я руйную своє майбутнє!» Майбутнє для нас було незнаним поняттям, яке годі й уявити, ми не планували свого подальшого життя, нічого не очікували – ані ударів, яких збиралися завдати, ані тих, які збиралися відбити. Нам усе було байдуже.
– Абделю Яміне, Абделю Ґані, хлопці, погляньте. Вам надійшов лист з Алжира.
Ми навіть не потурбувалися відповісти Аміні, що нам немає до цього діла. Лист так і лежав на батареї в передпокої, поки Белькасем не знайшов його і не наважився відкрити. Він скромно зрезюмував нам написане.
– Це ваша мати, вона питає, як у вас справи в школі, чи маєте ви друзів.
Я пирснув.
– Чи маю я друзів? Як думаєш, тату?
Нас змушували ходити до колежу, і інколи ми туди ходили. Ми запізнювалися, голосно розмовляли на уроках, нишпорили в куртках, сумках, портфелях. Били, граючись. Усе було задля сміху. Страх, який ми читали на обличчях інших, збуджував нас, як газель, що тікає, збуджує лева. Погоня за легкою здобиччю нас не тішила. Натомість бачити її сумніви, чигати на мить, коли вона усвідомить близьку небезпеку, слухати, як вона торгується за свій порятунок, давати їй повірити в нашу доброзичливість, перш ніж завдати першого удару… Ми були бездушні.
Я взяв хом’ячка. Одна дівчинка з колежу, де я навчаюся в сьомому класі, довірила мені його (дуже неохоче, просто ніхто більше не схотів). Бідолашна, вона витратила всі кишенькові гроші, щоб купити собі друга, але коли настав час нести його додому, злякалася, що її насварять…
– Не треба було його купляти, мій батько завжди казав, що не хоче тварин у квартирі…
– Не хвилюйся, я знайду йому новий дім.
Це такий собі дуже кумедний гризун. Він безперестанку жує печиво, п’є, спить, пісяє. Мій зошит із математики весь мокрий. Кілька днів я таскаю тваринку в портфелі. У класі вона поводиться спокійніше за мене, а коли вирішує нагадати про себе, її прикривають мої товариші: вони теж дуже добре вміють пищати. Учителька дивується.
– Ясіне, ти прищемив руку блискавкою ранця?
– Вибачте, мадам, це не рука, ой, болить!
У класі вибухає сміх.
