очей позирали вниз, здавалося, їм теж було цікаво. Один голуб зірвався, облетів навколо бані, знову сів на карниз.
– Припікає, – тер вуха миршавий рябий козачок і моргав посрібленими віями.
– Хіба це мороз, – посміхався літній червонопикий, з бородавкою на верхній губі козак у кабарзі, в довгому кожусі, критому синім сукном, і у великих, добре напоєних дьогтем чоботях. – Ось колись були морози.
– Тоді морози були добрі й кожухи також, – вищиряючи прокурені зуби, кинув рябий козачок.
– Хто ж тобі не дає купити такий зараз…
– Купило притупило.
– Гараздуй як слід, забудь дорогу до шинку, то й вигостриться.
– За такими, як ти, нагараздуєш.
Вдарила на Чортомлику крига, тонковидий, з плескатим носом козак Снігур – донець, разінець (по разінщині на Січ прибилося чимало донців, змішалися із запорожцями, бояри допиналися їхньої видачі, але їх не видавали, через це ті ще косіше дивилися на Січ) – хитнув головою:
– Наче з гармати. Нечистий гримає.
– А старшина бариться, – хукаючи на пальці, сказав Снігур.
– А чого їм – у теплі сидять, – зі злістю кинув рябий козачок. – Люльки курять.
– Які люльки, дурню. Вони – в ієромонаха, – розважливо сказав козак у синьому кожусі. – Тобі аби, наче дурні з гори, бігли.
– Бігли не бігли, а козаки ждуть.
– Підождеш, не великий пан.
– Ми їх обираємо, – правив своєї рябий козачок. – Ось візьму й скажу… Що, вже й на Січі не можна мовити слова правди?
– Воно то можна, – почухав під шапкою чуприну козак з темним, посіченим глибокими зморшками обличчям. – А тільки…
– Що тільки?.. Що тільки? – сікався рябий козачок, вар’ював з холоду і злості. – Ось крикну Чиргикала на суддю…
– Так в Чиргикала очкур куций.
– Очкур, може, й куций, а хто перший на турецьку каторгу виліз?
– Того не бачив. А як упав у воду й очкур йому розв’язався – бачив.
– Ми ось на твоєму череві розв’яжемо очкура.
– Тихіше, уже йдуть, – хтось збоку.
Од верхніх куренів, де стояла січова канцелярія, потяглася старшина – кошовий, суддя, писар, осавул, – вони пробиралися черідкою попід стіною церкви та купкою хрестів і капличок, поставлених на пам’ять кошовим отаманам. Вся старшина у святковому одязі, нових чоботях, при зброї. Дивилися в землю, а що думали – один Бог знає, мабуть, кожен своє. Уже в колі кошовий випростався, вийняв з-за пояса булаву. Литаврник, маленький верткий чоловічок, схожий на мавпу, яких іноді привозили заморські купці, двічі хвацько вибив дріб на честь старшини, увіткнув палички в сніг, хукав на посинілі пальці. Зиркав веселими очима знизу вгору на кошового. Мовляв, ну, як я втнув?! Кошовий підморгнув йому ледь помітним покивом брови. З церкви винесли
