оголеним серцем, – це Лаврінову присутність. Хотілося глянути на нього – й боявся. Ось він прийшов, і земля розверзлася під Марком. Татари важать його на найстрашнішу зраду. Ні, він не поведе їх. Він скаже, що Драпак бреше. Що сам збрехав Драпакові… Лаврін не видасть його. Нехай Лаврін…
І враз у той розмисл вплівся новий, гарячий, лячний. Йому аж роса виступила на чолі. «Вони сказали: залишиться живий, якщо проведе на Січ… Значить, усіх інших скарають… Залишиться живий один… Той, хто покаже дорогу… Їх усіх… Ніхто нічого не знатиме…» Серце забилося швидко-швидко, рвонулося, як птах із чужих рук. І вже він не мав волі, його заполонив страх, і хоч усвідомлював, що чинить жахливий злочин, поспішаючи, аби поперед нього не вихопився хтось інший – Лаврін або Омелько Сич, теж запорожець, – закивав головою:
– Я знаю всі дороги. Я проведу… – Прорік ті слова в нестерпній тузі, й щось луснуло в його душі, й щось там померло. Лаврінове прокляття упало в холодне дупло. Намагався не дивитися в його бік, аби не наразитися на вбивчий погляд, хоч знав, що вже й той погляд його не зупинить. На мить перед Марковим зором майнула світла пляма – сонячна галявина; й побачив посеред галявини дві постаті, й заплющив очі. Те видиво було з днів, коли вони з Лавріном ще ходили, обнявшись по-братньому, і любили один одного. Сонячна пляма погасла, й тої ж миті для Марка настала вічна ніч.
Хан зрозумів відповідь ще до того, як товмач переклав її. Ще раз обвів очима бранців, затримав погляд на дівчині. Гостреньке личко, рівненькій носик, точене підборіддя, до якого хочеться торкнутися пальцями, брова, як серп молодого місяця, ще й чорна цятка над бровою, що особливо принадно, а очі сині, темні, як морська глибина. Дивна невідповідність і воднораз – краса. Губи звабливі, чутливі, червоні. З таких бранок бувають солодкі наложниці. Вона гарна навіть без рум’ян. Подумав про це холодно, без краплі хіті. Звершував найбільший подвиг життя і був тільки воїном. Цей похід скінчиться повним і навічним погромом козаків. Він зробить те, чого не зробив султан з усім військом. Селім-Гіреєве ім’я муедзини прокричать з усіх веж Адріанополя й Стамбула. Хан уже на порозі перемоги. Нехай знають про це в Адріанополі.
– Негайно спорядити гінців, – сказав товмачеві. – Вони повезуть найсолодший привіт і звістку про близьку перемогу за море. А що наші слова – не шелест вітру, що ми уже в країні гяурів, султану засвідчить наш подарунок: оця чорноброва дівчина і оцей молодий кяфір, – вказав очима на Лавріна. – Всіх інших – під кригу. Щоб не лишилося сліду.
Киліяна не зрозуміла слів хана. Та вона й не чула їх. Вона дивилася на Лавріна. Бачила й не бачила його, адже, як і всі інші бранці, була розчавлена лихом, погано тямила, що відбувається в хаті, всі думки в її голові перемішалися, й чорно палахкотіла лише одна – про смерть. І крізь той чорний вогонь бачила Лавріна, але сказати йому нічого не могла, то промовляла її пам’ять, то промовляло щось за неї, й через те не могла розібрати його слів, а його погляд, його усмішка відпливали кудись все далі й далі, аж поки не перетворилися
