звичай, який найпильніше забороняв приводити на Січ жінку, а русалка хоч і нечиста сила, а таки ж жіночої породи. От, думав, перепаде їм, як вернуться з обідні запорожці.
Обличчям русалка була схожа на Мавру. Всі жінки, які снилися будь-коли Мокію, були схожі на Мавру. Чи через те, що майже не знав інших молодиць, чи за щось в покуту. Він розумів це навіть уві сні, сердився, але нічого не міг перемінити. Отак – не вистачало йому ще на Січі Маври.
Од реготу й пробудився, й здивувався, що лежить на долівці. Йому нахолов правий бік – низом з-під дверей бив холодний, як лезо ножа, струмінь. Але ворушитися не хотілося, він потягнув кирею, обгорнувся полою. Помацав рукою – груба вже вичахла. Ліворуч, вткнувшись писком йому в плече, спав кум Шевчик. Плямкав уві сні губами, прицмокував, неначе маляс лизькав. Сироватка пригадав сон, посміхнувся й осінив себе хрестом. Про всяк випадок. З лівого кутка куреня долинув тихий гомін. Сироватка повернув голову (в ній одразу ніби зрушилося щось, аж тенькнуло в скроні, й згадалося, яке питво вживали звечора), побачив жовтаве світло, котре вибивалося з-під попони. Там сиділи запеклі картярі. Гарно вони вкублилися: в самому кутку, в закапелку між грубою та стіною, завісилися двома попонами – однією од високого полу при стіні, на якому спали запорожці, другою – од причілкових вікон та дверей. На підлозі стояла свічка з воску й чорнобильнику у дерев’яній тарілочці. Він тільки її й бачив. Гравців не було видно – та вони вже, либонь, і не грали, просто точили ляси – він вгадував їх по голосах. Власне, знайомий йому тільки один голос – старого Цвіркуна, козака метикованого, лукавого, трохи брехуна й трохи характерника. Щоправда, характерник з нього теж кепський супроти тих, що жили на Січі в давнішні роки. Ті вміли плавати по землі в човнах, проходити по дну ріки, брали в руки розжарені ядра, повертали вершників на птахів, а пішаниць – на котів. Або кинуть на Дніпро кирею, посідають троє чи четверо на неї й пливуть собі, люльки палять. Ще й, гемонські хлопці, вусом не ведуть і оком не зморгнуть, буцім так і треба. А що Цвіркун? Щоправда, в карти з ним на гроші грати не сідай: обдере, як вовк козу, ще вміє без ключа одімкнути будь-якого замка, найбільше ж, на що вдатний, – молоти язиком. Бреше, аж курява встає, й щоразу по-іншому. Зараз теж всівся на свого шевляга, править теревені, і язик йому не пухне.
–..Отож каже йому чорт, – вів свою повість Цвіркун, а молоді козаки навіть дух попритаювали: північ, святочний вечір, його, нечистого, не доведи Господи і в думках споминати, а дід ним так і крутить. – «Вертайся, козаче, до мене з найкращим другом». Прийшов чоловік додому, сів на покуті та й думає: хто в нього найкращий друг? Швидко й домислився: жінка – хто ж іще. Приходить з нею до чорта. А чорт той вже й не чорт, а панич, та такий гарний та красний, вуса підкручує, чорними бровами підморгує, не зогледівся чоловік, як вони з жінкою вже у кутку всілися та й почали перешіптуватись. «От тоді, – каже чорт, – заживемо…» Й тиче жінці ножа, а та ховає його в рукав свити. Плюнув чоловік і поволікся додому. Ще в нього дві нагоди залишилось: чорт загадав до трьох разів. Вдруге прийшов він із сусідом, товаришем з дитячих
